невтямки

Приклад 1:
Хоча за кілька днів Тадзьового перебування в Римі він уже нічому так легко не дивувався, однак попервах йому було таки невтямки, що робить тут Безручко (попри те, що, крім греко-католицьких, і православних розвор не бракувало, бо врешті-решт що там важив католицизм, православіє чи ще якась інша, новіша біда, коли йшлося про Україну? — для Тадзя, та й не тільки для нього єдиного, хоча він із народження й ходив у греко-католиках, усі релігії були варті одна одної: горе і з ними, а ще гірше без них, поки в релігії молочні зуби і її смертельно переслідують, вона і гарна і викликає шляхетне співчуття, — лежачого не б’ють, хоча, власне, тепер, коли шляхетність звели до шкідливого забобону, тільки лежачого й топчуть, — а щойно переслідувана вбереться в колодочки, одразу ж запалить автодафе для таких м’якодухих співчутливців, як Тадзьо), а головне, як Безручко потрапив з візком, виваркою-барабаном і гускою до Риму, і вже готувався спитати, хто офірував йому подорож (адже його баґаж хоч і не надто великий, алеж не вельми портативний), бож навряд чи з таким майном він приїхав на палець, як усі ті немиті бородані й закуштрані дівулі у вилинялих джинсових штанях і камізельках, що біля святої Софії в Римі порозумівалися між собою, хоч і покаліченою та чудернацько акцентованою (усі ж бо виростали в чужих школах), однак таки українською мовою, яка правила прибулим з усієї земної кулі діяспорникам за середньовічну латину, — та Безручко випередив Тадзя, пропонуючи йому, замість постілі на ніч, старі часописи й журнали зі свого візка, мовляв, якщо їх підстелити під боки, то й на мармурових плитах вигідно спати, і, заки Тадзьо встиг відповісти, Безручко одним хвилястим рухом, наче висмикнувши розкладну вогнисту драбинку з рукава, чи навіть із самої долоні, вимостив на двох місце перед порогом університету, потім, так само швидко (наче споліскуючи руки по самі лікті) витяг з-під гуски, щось до неї врочисто промовивши, пляшку з к’янті, слоїк з маринованими кисло-солодкими огірками, буханець білого місцевого хліба й м’ясну консерву, яку він тут таки кишеньковим ножем відкрив, відігнувши назад надрізану бляшану покришку, аж вона загненим краєм торкнулася розстелених часописів, зволоживши їх краплями підливи, постояв, оглядаючи нарихтоване господарство, тоді видобув чи то з-під гуски, яка понюхала консерву й несхвально відвернулася, чи то з виварки-барабана два важкі землисто-зелені кухлі (і, властиво, вони, а зовсім не Безручків дешевенький кишеньковий ножик, котрий навіть старою пощербиною ані трохи не нагадував обсидіанового клинка, що його Тадзьові привезла Міля Лащук із Мехіко на знак, що між ними все скінчено і нехай він шукає собі за подругу когось іншого, — на мить оприсутнили, а тоді так само блискавично майже згасили ті кам’яні ритуальні посудини, куди стікала кров зі свіжорозпанаханих грудей на вівтарі сонця, замість якого тепер Тадзьові й Безручкові світив місяць на велику втіху Безручка) і, усміхаючися й правицею припрошуючи Тадзя сісти, запропонував розділити з ним вечерю й кварту к’янті, підсилену дарованим заокеанським віскі.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Звісно, перегодя йому, Сороці, було невтямки, яким побитом розмова з випадковим чоловіком могла так вплинути на нього, попри те, що він, Сорока, ані не сп’янів настільки, аби не пам’ятати, що чинить, ані не відбіг глузду від гарячки й марень, щоб не відрізнити, де дійсне, а де уявне, і як це взагалі скоїлося, що він, Сорока, справді зняв зі штанів пасок, устромив голову у дбайливо злагоджений зашморг і повісився на дверях вокзальної вбиральні, що їх задом виламала та заблукана серед навколишнього шабашу українська селянка, переповнений сечовий міхур якої врятував йому, Сороці, життя, внаслідок чого він, Сорока, відмовився від подорожі на Україну, котру прислужники тьми приборкували штучним голодом, повернувся до Алма-Ати, тільки не до тітки, а до закутка, що його він, Сорока, винайняв у Рашіда Бодмаєва, узбека, якому він продав батьківський годинник, тікаючи від надто владної тітки, що місяцями пізніше, здибавши небожа на вулиці, замість закидати його докорами (а таке відхилення від тітчиної звичної поведінки мало означати, що й залізну вдачу часом долала самотність, і тітка мимоволі потяглася до несподівано віднайденого небожа, хоча спонтанного вияву почуттів він, Сорока, принаймні досі, не помічав у своєї родички, яка, врешті-решт теж була людиною, яку, бодай теоретично, вряди-годи мусіли опадати почуття й настрої, як і решту смертних, однак це ще не виключало й іншої можливости, а саме, що тітка вирішила йому, Сороці, показати вишу клясу примирливої поведінки і з цезарським розмахом, мовляв, ах ти ж, голопуцьку, знай наших! — унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”