несхвально

Приклад 1:
— для Тадзя, та й не тільки для нього єдиного, хоча він із народження й ходив у греко-католиках, усі релігії були варті одна одної: горе і з ними, а ще гірше без них, поки в релігії молочні зуби і її смертельно переслідують, вона і гарна і викликає шляхетне співчуття, — лежачого не б’ють, хоча, власне, тепер, коли шляхетність звели до шкідливого забобону, тільки лежачого й топчуть, — а щойно переслідувана вбереться в колодочки, одразу ж запалить автодафе для таких м’якодухих співчутливців, як Тадзьо), а головне, як Безручко потрапив з візком, виваркою-барабаном і гускою до Риму, і вже готувався спитати, хто офірував йому подорож (адже його баґаж хоч і не надто великий, алеж не вельми портативний), бож навряд чи з таким майном він приїхав на палець, як усі ті немиті бородані й закуштрані дівулі у вилинялих джинсових штанях і камізельках, що біля святої Софії в Римі порозумівалися між собою, хоч і покаліченою та чудернацько акцентованою (усі ж бо виростали в чужих школах), однак таки українською мовою, яка правила прибулим з усієї земної кулі діяспорникам за середньовічну латину, — та Безручко випередив Тадзя, пропонуючи йому, замість постілі на ніч, старі часописи й журнали зі свого візка, мовляв, якщо їх підстелити під боки, то й на мармурових плитах вигідно спати, і, заки Тадзьо встиг відповісти, Безручко одним хвилястим рухом, наче висмикнувши розкладну вогнисту драбинку з рукава, чи навіть із самої долоні, вимостив на двох місце перед порогом університету, потім, так само швидко (наче споліскуючи руки по самі лікті) витяг з-під гуски, щось до неї врочисто промовивши, пляшку з к’янті, слоїк з маринованими кисло-солодкими огірками, буханець білого місцевого хліба й м’ясну консерву, яку він тут таки кишеньковим ножем відкрив, відігнувши назад надрізану бляшану покришку, аж вона загненим краєм торкнулася розстелених часописів, зволоживши їх краплями підливи, постояв, оглядаючи нарихтоване господарство, тоді видобув чи то з-під гуски, яка понюхала консерву й несхвально відвернулася, чи то з виварки-барабана два важкі землисто-зелені кухлі (і, властиво, вони, а зовсім не Безручків дешевенький кишеньковий ножик, котрий навіть старою пощербиною ані трохи не нагадував обсидіанового клинка, що його Тадзьові привезла Міля Лащук із Мехіко на знак, що між ними все скінчено і нехай він шукає собі за подругу когось іншого, — на мить оприсутнили, а тоді так само блискавично майже згасили ті кам’яні ритуальні посудини, куди стікала кров зі свіжорозпанаханих грудей на вівтарі сонця, замість якого тепер Тадзьові й Безручкові світив місяць на велику втіху Безручка) і, усміхаючися й правицею припрошуючи Тадзя сісти, запропонував розділити з ним вечерю й кварту к’янті, підсилену дарованим заокеанським віскі. Самозрозуміла річ, Тадзьо напевне відмовився б і від к’янті, нехай і ушляхетненого віскі, і від усієї спиртної благодаті, зрозумілої лише розмагніченому оковитою серцю, якби це запрошення припало на його суворо непитущі тижні, коли саме пекло не приневолило б його пригубити й краплі горілки чи вина, котрі на той дійсно невблаганно непитущий час набирали для Тадзя смаку наймерзеннішого неподобства, але тому, що збігом обставин, які визначували не лише Тадзьове існування, а й долю всього світу, хоча для цього вони й послуговувалися не якимись там визначними мужами, а чомусь виключно Тадзьом, Безручкове запрошення втрапило саме на той єдиний на весь місяць питущий проміжок у Тадзьовому житті (адже якраз на той єдиний тиждень на місяць доля вперто, поприте, що Тадзьо не менш затято боронився, наділяла його даром провидця, рятуючися від якого, — бо хто такий був Тадзьо, аби отак собі ні сіло, ні впало, ходити в пророках, остерігаючи людей від лих, від яких люди не бажали остерігатися?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
зостались по їхнiх життях — ще можна напитись iз того слiдочка, ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм проблиском смислу, — не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадує, що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть (поклала б я мужа — люблю його дуже, лягла би самая — дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди…), була ще молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, — а ти, обурюється Сана, ти що, зовсiм там вiд’їхала, iдiотко, подумаєш, трагедiя — невдачно трахнулись, — нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як переповiдається, тiльки Сана не знає, i нiхто не знає, що розповiла тобi Дарка незадовго перед твоїм вiд’їздом, — то був чи не перший раз, коли вона розкрилась тобi по‑справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед тим Дарка поховала батька — той був музика‑лауреат, депутат i, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста українською мовою — хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи, “здоровенькi‑буликаючи”, представник ЦК — бетонна брила в сiрому костюмi — несхвально мовчав: жоден м’яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому водою обличчi, ай‑яй‑яй, що ж тепер буде, “ти ж в Канаду собрался, — лящала , скидаючи пальто в передпокої, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухнi каву для тата, — ти головой своєй соображаєш?” — i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий сказав дочцi — так само по‑росiйськи, жорстко: “Я знаю, я всего лишь общественно‑политический шут”, i ця фраза зосталася в нiй назавжди, невийнятим цвяхом — поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав “Козака несуть”, — кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною?
— Невідомий автор, “Oksana Polovi Doslidzhennya Z Ukrayinskogo Seksu”