нещадно

Приклад 1:
Ця щира наївність нещадно викриває ідеологічну кухню, до якої послідовно залучали матір, і в яку вона так і не вписалася остаточно… Отже, «що має бути — мусить»… Чи можна тут говорити про подвійну мораль, про чин усупереч власним переконанням, про наступання «на горло власній пісні»? Зрештою, ті «власні переконання» й не виробилися природним способом, саму можливість їх появи задушено в зародку.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
Чому все те, що хоч трохи тішило серце, доля нещадно вибивала йому з рук, як це, наприклад, сталося з його написаною за чималих труднощів серед воєнної розрухи, злиднів і досить таки відчутного браку джерел, працею про театральні вистави у Ватикані за Лева X? Працею, що в процесі виникнення негадано усамостійнилася, наче його, Сороки, душу перемкнули на інший регістр, якого, здавалося, в ньому, Сороці, не існує, бож він мав при тому виразне відчуття, що то не він, Сорока, все те довершив, а просто Провидіння раптом з-під його ліктя задля жарту скропило мертві кусні живою водою, й вони ожили, — перетворившися не так на опис кропітко назбираних історичних фактів, що їм він, Сорока, звісно, уділив належне місце, як радше на його, Сороки, міркування про світ і себе самого, міркування, котрих він ніколи не зважився б безпосередньо висловити, не ховаючися за каркас наукової розвідки про театральні вистави у Ватикані за Лева X, для якої не конче треба було письменницького хисту, що на нього він, Сорока, ніколи не претендував, — якби саме доба Лева X, н ібито не дуже й споріднена з його, Сороки, часом, але внутрішньо йому, Сороці, глибоко відчутна своїм розгонистим віддихом, не вивільнила з його єства тих міркувань, що, властиво, й стали головним рушієм подальшого дослідження, внаслідок чого він, Сорока, звідав (і то майже всупереч його волі, він просто не зчувся, як воно сталося; на рівному місці втративши рівновагу, в падінні ногою торкнувся підземної річки, і його понесло фарватером): раптом самі розв’язалися елястичними шворками вузли в свідомості, що їх йому, Сороці, допомогла по-новому осмислити й почасти безболісно убгати в конкретні форми, цим їх майже остаточно знешкодивши, саме доба Лева X з її поміркованим відродженням античних часів, а заразом із ще міцнощелепним християнством, — цих одвічно ворожих один одному первнів у людській душі, заглиблюючися в природу яких, він, Сорока, питав себе, чому доля саме його, Сороку, змушує на подобу Якова боротися з янголом.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”