нерозумно

Приклад 1:
Тобто, спочатку вона зауважила не себе, а те велетенське зелене дерево, що посередині хмаросягу просто з вікна дугою випнулося в повітря, затуляючи півнеба, і, щойно коли в ній, Марині, майнула думка, яким це робом дерево просто з вікна виростає у високість, щойно тієї миті вона, Марина, з зачудованням і постерегла, що на найгрубшій місяцеподібній гілляці цього циклопічного дерева стоїть вона, Марина, й співає могутнім, несамовито звабливим, аж темним голосом, якого в неї ніколи не було, бож вона, на відміну від голосистих сестер, навіть у шкільному хорі не брала участи через поганих слух і рапавий голос, дарма що зараз вона, Марина, не тільки голосом, а всім єством, співає до Бога, і від цього несамовито надхненного співу, від цього звукового смолоскипа, що виструмовує з неї, на її голові сторчма здіймається нагло видовжене й наче протягнене крізь воду волосся, яке, коливаючися, поволі півколом тужавіє над нею, тим часом, як вона, Марина, ногами щосили розгойдує гілляку, хоча тієї ж миті вона, Марина, з подивом сама себе спростовує: це не вона, а її власний спів так розхитує гілляку, яка от-от відламається й разом із нею полетить униз, якщо вона, Марина, не замовкне, але вона однак не спиняється просто тому, що цей спів, навіть якщо він зараз ґвалтовно й увірветься, — таке блаженство, що її, Марину, ані скілечки не лякає загибель, байдуже, що гілка під нею й справді тріщить, а тоді й відламується, і вона, Марина, падає в дедалі глибше провалля, яке звужується лійкою, аби нарешті перетворитися на залю, де вона, Марина, зі своєї, обтягненої блакитним оксамитом лавки, на котрій вона, не знати як, приземлилася після нескінченного падіння, знову бачить біля вітрин зі зброєю Мирона, Василя, Гната й Івана Нестеренка, що пильно дивиться на неї, ніби він щойно був свідком і її співу, й її падіння, аж вона, Марина, на секунду відводить очі й скліплює повіки, проте тієї ж хвилини, ніби ретельно пильнуючи, аби вона не провалилася в сон, її торгає за рукав Іван Нестеренко й питає, чи не хоче вона, Марина, оглянути решту замку, поки хлопці розглядатимуть зброю, і то питає наче й благальним, а заразом якимось особливо наполегливим тоном, що в’яже її, Марину, і тому, хоч і як її не приваблює не те що рухатися з місця, а й поворохнути пальцем, настільки вона чує себе раптом виснаженою, вона не перечить, — обставина, яка Нестеренка так тішить, аж він кілька разів від задоволення сплескує руками, а тоді квапливо, ніби боячися, що вона передумає, натискає на пляму на стіні, від чого вся ніша разом із м’якою лавкою обертається, як на кулькових вальницях, просто в кам’яну, досить простору камеру- колбу зі сходами, якими вона, Марина, в супроводі Нестеренка виходить нагору до тих продовгастих вікон на подобу дверей, звідки відкривається вигляд на освітлену місяцем рівнину Рони, що велетенською гусінню пульсує незчисленними виопукленими живими бганками, котрі нагло лускаються Гранатовими зернятами, що виповнюють повітря навколо, і тоді з-під цієї нескінченної зливи з Гранатових зернят їй, Марині, стає видно всю Україну, де вона ніколи не була, народившися в Америці, але Україна, що її вона, Марина, тепер бачить, як на долоні, це воднораз і Україна, і весь світ, зібганий до невеличкого клаптика землі, на якій босонога дівчина пасе на поводі велетенську рибу, що час від часу ковтає, а тоді випльовує сонце й місяць, і те, що босонога дівчина пасе велетенську рибу, має якийсь зовсім конкретний стосунок до неї, Марини, котру огортає страх, бо й сонце, і місяць, що їх то ковтає, то випльовує ця суходільна риба, скидаються на Нестеренкову голову, тобто це і є голова Нестеренка, який стоїть біля неї, Марини, без голови, проте це ані трохи не перешкоджає йому говорити до неї, Марини, наче він цілий, з невтятою головою, а це, звісно, з тієї причини, що він промовляє до неї, Марини, не язиком, як досі, старанно виартикульовуючи слова, а самим серцем, котре вергає брили живого вогню, аж її, Марини, страхи миттю влягаються, а за мить і зовсім щезають, чому, самозрозуміла річ, деякою мірою сприяє й те, що Нестеренкова голова непомітно знову вльоковується на його шиї, хоча внаслідок цього Нестеренко поволі, а тоді щоразу хутчій скручується спіраллю й, втрачаючи обриси (щоправда, не цілком, бо ця прозора спіраль, на яку обернувся Нестеренко, подекуди вигинається згущеними грудкавими смугами, туманно прозраджуючи краватку, клапоть камізельки чи обидві ноги, замість черевиків, узуті в його власні, тільки значно побільшені нирки), перетворюється на голос, що їй, Марині, мов нетямущому учневі, пояснює, мовляв, те, що вона, Марина, бачить Україну, а заразом і весь світ (байдуже, що саме коли Нестеренків голос це каже, вона, Марина, взагалі перестає будь-що бачити, оскільки Нестеренків голос лягає темним, та ще й вологим компресом їй на очі, тим часом, як знову тілесно відчутний Нестеренко, підтримуючи її, Марину, попід руку, обережно веде її серед дедалі щільнішої пітьми нескінченними сходами вниз), мовляв, те, що вона, Марина, бачить воднораз далеке й близьке, походить від того, що віддалі мчать чвалом, перетинаючи одна одну, а мчать вони чвалом з тієї простої причини, що простір — одна з похідних часу, котрий ущільнюється чи видовжується залежно від того, з якою потужністю працюють котушки часу, що їх він, Нестеренко, без відома власного брата, Семенюка (зрештою, він Нестеренко, розповідає про це їй, Марині, з єдиної причини, що її доля пов’язана з цими котушками), кілька років тому встановив у найвіддаленіших, добре захищених глибинах замку, хоча ці котушки часу мали б стояти в Києві на Подолі в будинку число сім, звідки їх свого часу вирятував Симеон Супрун, а що українцям нема доступу до своєї «не своєї землі», де розпаношується єдинонеділимницька хребтотрощильня то котушки часу й довелося тимчасово примістити отут біля Монтелімару, до випромінювання землі трохи подібне до того, що на Україні, однак недостатньою мірою, що, звісно, зі свого боку, негативно впливає на розвиток світових подій, над чим, заки вирушити у велику мандрівку, не раз уболівав у розмові з ним, Нестеренком, нащадок запорожців-характерників, альхемік і пильнувальник котушок часу Симеон Супрун, який зобов’язав його, Нестеренка, пильнувати цих котушок часу, регуляторів світобудови, усіх подій, а, головне, людського серця, а перегодя, з огляду на недовготривалий людський вік, подбати про переємника, тобто, знайти людину, як це він, Симеон, знайшов його, Нестеренка, що своєю чергою доглядала б котушки часу; а що всі нитки всесвіту сходяться в людському серці, той, хто вартуватиме біля котушок часу, має бути без грудок зла й ненависти у своєму єстві, інакше світ неминуче загине, а йому, Нестеренкові, залежить на тому, щоб світ не загинув, а ще більше на тому, щоб у людині дощенту не витоптали віри в доброй світло та щоб людство так самовбивчо не колінкувало перед золотою, а насправді мерзеннішою від усіх клоак на світі, телицею мороку, — отож коли вона, Марина, ступила на поріг замку, він, Нестеренко, мало не зарепетував від утіхи, бож за несхибними ознаками на подобу тих, за якими розпізнають далай-ламу, тільки, очевидна річ, інакшими, — ознаками, що про них дуже докладно оповів йому Симеон Супрун, він, Нестеренко, одразу ж пізнав у ній, Марині, довгоочікувану заміну, гідну чатувальницю біля котушок часу, — причина, чому він, Нестеренко, так наполегливо й благає її, Марину, не відпекуватися від його намови перебрати варту біля котушок часу, прохання, котре може видатися їй, Марині, маячнею божевільного лише тому, що вона, Марина, ще не звідувала досвіду, що його звідав він, Нестеренко, проте раніше чи пізніше вона, Марина, збагне те, що зараз здається їй, ну, щонайменше недоречним, і тому його, Нестеренкове, прохання не втрачає чинности протягом усього її, Марининого, життя, хоча, звісно, він, Нестеренко, волів би цієї миті обернутися на порох, аби тільки вона, Марина, вже тепер погодилася пильнувати котушок часу, від чого вона, Марина, на жаль, нерозумно відмовляється, дарма що ця її відмова не забариться дощенту збурити їй життя, що, очевидна річ, у її, Марининому, віці не надто переконливий доказ на те, аби брати поважно якісь там перестороги досі незнаного їй дідугана, і це тим більше, що вона, Марина, сповнена сил і тільки починає жити, а кожен вибір, не тільки цей, без якого людина ніколи не стане вільною й зрілою, попервах обмежує людну, видаючися їй сталевим корсетом, тому він, Нестеренко, до певної міри її, Марину, розуміє, оскільки свого часу він так само не лише вагався, а й ледве уявляв, що він, Нестеренко, на схилі віку, дарма що він, Нестеренко (може, тому що в його роді всі довго жили, до останку зберігаючи ясний розум і здорове тіло), й досі не чує тягару років, — що він, Нестеренко, погодиться до останнього віддиху нести сумлінну варту біля котушок часу і що до цього, водночас і радісного, і тяжкого обов’язку, його покличе дивак, якого він раз чи два подибував у житті, ба більше, що він, Нестеренко, вже з власної волі помандрує в нетрі, до котрих у нього доти не проявлялося найменшого нахилу просто тому, що він, Нестеренко, аж до пенсійного віку нічим особливим не вирізнявся з-поміж усіх не замордованих працею й родинними клопотами рано овдовілих чоловіків, яких, окрім власного здоров’я, принагідних пліток, доповнюваних недільними розмовами під церквою чи на якійсь імпрезі на теми міжнародної політики, а заразом і долі дедалі затятіше мордованої України, ніщо надмір не цікавило, якщо поминути ті корисні для здоров’я вранішні прогулянки вельосипедом, у чому він, Нестеренко, регулярно вправлявся, самозрозуміла річ, не так на те, щоб на кілька років видовжити собі життя (заради такої марноти він, Нестеренко, не вилазив би зі шкіри), а щоб якомога довше втримати себе у належній формі й не обтяжувати інших старечими немощами. Але коли одного осіннього ранку він, Нестеренко, за звичкою педалював навколо озера, над котрим ще висіли персикові волоконця розпарцельованого на довгі й коротші опуки туману, й три качки, що стояли на траві трохи поодаль від решти ще сонного озерного птаства, обернувшися до ретельного вельосипедиста, який їхав берегом надто щільно над водою, в один голос сказали: «Доброго ранку, пане Нестеренку!» — відтоді все пішло йому шкереберть, хоча це зовсім не означало, ніби він, Нестеренко, цьому демонстративному качиному привітанню одразу надав надто великого значення, бож він з власного досвіду знав: кожне створіння має більший чи менший гін висловлюватися артикульовано, як це він, Нестеренко, сам спостерігав на прикладі власного бульдога Мілорда, котрий часом аж стогнав, марно силкуючися вимовити членоподібне слово з собачої горлянки, — однак це раптове, надто хвацьке качине привітання його, Нестеренка, таки спантеличило, і то навіть не так самим фактом визивного привітання чи глузливим поглядом із цвяхоподібних очей, як тією вельми прикрою обставиною, що саме від того дня йому, Нестеренкові, стали приключатися історії, пов’язані з прикрощами й клопотами, оскільки то раптом він, Нестеренко, сідаючи до потягу в напрямку Нанту, де в нього були знайомі, опинявся в Ґреноблі, то, вийшовши серед дня купити в найближчій крамниці якоїсь зеленини, в самих плавках підводиться раптом з піску в Сан-Мальо, то, завітавши до сусіднього бістро на чарчину вина, приходив до тями в Мужені в Іванки Винників, з якою він останнього часу і так був у досить напружених взаєминах і якій він, звісно, й словом не зрадив, як його туди занесло, аби Іванка не взяла його за божевільного, хоча саме тоді в нього, Нестеренка, запрацював мозок із подиву гідною чіткістю, як ніколи, проте найгіршої халепи він, Нестеренко, звідав, коли його на вулиці, і то не вночі або в дощ, за яких на певній віддалі і звичайнісінький кіт може видатися ліхтарнею, котра цілими кварталами йде назирцем за чоловіком, а найпогожішої днини заходилися напастувати померлі, попри свій усопший стан, чомусь живісінькі покійники-знайомі, від чого йому, Нестеренкові, ставало непереливки, і то не так навіть зі зрозумілих міркувань, що ану ж усі ці нібито сумирні мерці, яких раптом змордувало вшановувати його, Нестеренка, надмірною увагою, не даючи промитої води, ще, бува, за мить обернуться на агресивних монстрів, вовкулаків чи на самого сатану, котрий вирвав із землі поховані тіла, що їх уже давно залишив їхній дух, — як радше з тієї, ладної загнати чоловіка в повну безвихідь, причини, що проти цієї напасти з потойбіччя не допомагала ні посилена дієта, ні (щоправда, про всяк випадок, досить обережна) розмова з загалом вирозумілим отцем Нагірним, ні навіть консультації в лікаря, вченого бевзя, який порадив йому, Нестеренкові, полікуватися від артриту й менш заглядати до бістро, наче він, Нестеренко, пхався туди наливатися по зав’язку, а не виключно на те, щоб, замість вовком вити у власних чотирьох стінах, побути трохи в веселому товаристві.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”