неподалік

Приклад 1:
На галявині невідомо звідки виринало якесь авто, а неподалік розташовувалися підозрілі «грибники» з порожніми кошиками і невитравним тавром «мистецтвознавців у цивільному» на обличчі. Частенько ми вибиралися з дочкою на один-два дня до Житомира в гості до Євгена Концевича, письменника-прозаїка, з юних літ прикутого до ліжка внаслідок фатальної травми.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
Із запрошення випливало, що певна установа меценатського ґатунку дуже хоче бачити його своїм стипендіятом, тож пропонує повне забезпечення тривалістю у три місяці з житлом неподалік Мюнхена, зовсім поруч із Альпами, schòne Umgebung1, п’ятсотлітня традиція пива, замерзле озеро, гарячі ванни, зачаровані лебеді, поштівки в усі куточки світу, камінна зала, свічки, мармелад, інкрустований клавесин для вправляння в добре темперованій музиці, чуйний догляд, bayrische Spezialitàten2, рідкісні породи дерев, паркові скульптури, господиня в очіпку й гетрах, неосяжні копиці, пташине молоко, свіжі яйця, білі сідниці пагорбів, Kirche, Kinder, Kiiche, все золото світу, порцеляна, майоліка, токати і фуги, сонети й октави, музеї, музеї, музеї, музеї, ja-ja, еіпе gute Idee, jo-jo, еіпе Starnberger See, und eine feine Blech- musik, und meine kleine Nachtbumsik, und Hofbràuhaus, und Nazis-raus, und besser ist, dass es Munchen gibt — mit Franzl und Platzl und Kindi und Rudi — willkommen am Stachus, Herr Stach, lieber Strudl!..3 23 січня Стах Перфецький, він же Штрудль, ступив на перон головного двірця у вільній баварській столиці. Відтоді він пропадає з нашого поля зору.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
Перші троє виринули на мотоциклах з-за пагорбів ще в Америці, в середині сімдесятих, неподалік черешневих насаджень, в яких тринадцятилітня Ада з подругою Сьюзен зривали того червнево-черешневого пополудня соковиті й солодкі ягоди. Вони були на мотоциклах, зовсім ще підлітки, двома-трьома роками старші від Ади, безвусі й гострі, мов ножі, у чорних шкірах і бойових шоломах з драконячими окулярами, вони хвацько загальмували коло дівчат з липкими від черешень губами і нетерпляче привіталися; тож сталося так, що двоє з них узяли дівчат на свої мотоцикли, а третій самотньо летів попереду, ніби вказуючи шлях до райського саду, вони мали з собою магнітофон, який тут-таки заспівав «Riders On The Storm» голосом Джіма Моррісона, і тоді справді впала стрімка і тепла червнева буря — такі трапля­ ються в неділю по обіді; Ада ледь-ледь боялась, але дощ уперіщив так самозакохано, що їй лишалося тільки поривніше втискатись у тверду шкіряну спину здичавілого ангела перед собою, до того ж їй так настобісіло бути вічною доглядачкою при матері, що вона погоджувалась на все, і коли «Riders On The Storm» закінчилися, то вмить минулась і злива, знову запахло сонцем, вони збочили до лісу (Джім Моррісон почи­ нав «Waiting For The Sun»), «гарлеї» були чудові, вони рвалися над бездоріжжям, підвладні вже якимось новим вимірам; там був цілий острів сухого моху, і там нарешті вони спинилися, і там лягли, і кожен із трьох побував з кожною, і Джім Моррісон відспівав їм усім «The End», а до черешневих плям додалося кілька нових, і так воно сталося.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 4:
Альборак Джабраїлі у цю мить взагалі був поза остро­ вом — у приміщенні квестури неподалік від Pio ді Сан Льоренцо він писав чергову начинену культурно-історич­ ними ремінісценціями скаргу щодо зниклого і досі не знайденого Росинанта. Усі інші гості, так чи інакше виявляючи свою гостру не­ хіть до виступу славнозвісної американки (вигуки з місць на кшталт «О ля-ля», тупання ногами, свист), разом із тим не виявляли нетерпимості аж настільки, щоб зірвати акцію й не дати Шалайзер догово­ рити.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 5:
показавши їм печеру, розчинилася в повітрі (байдуже, що йому, Тарасові, здавалося, ніби вона зараз ще повернеться й зрадить їм чаклунське слово з самих диких корінців, — він Тарас, аж бачив уже перед собою це слово, — яке, щойно вони його вимовлять, відкриє їм потаємний сенс усіх речей і їхнього власного існування, внаслідок чого їхнє життя миттю докорінно зміниться, як це й сталося, щоправда, далеко перегодя, коли він, Тарас, відповідаючи на якесь звичайнісіньке запитання, раптом, наче йому розполовинили череп, збагнув, — і це усвідомлення згодом додавало йому сили, навіть коли його, здавалося, вже остаточно притискало до землі, — шо він, Тарас, свідок покривджених і знедолених, яким зачоповано вуста, і тому раніше чи пізніше він вирветься на волю, щоб вимовити за них слово перед нехай і тричі глухим світом, байдужим до чужої крови, бож, хтозна, може, тільки заради цього свідчення його й врятувало Провидіння, заглушивши Овсієві мотор неподалік від кладовиша, де власна родителька прив’язала його, Тараса, до хреста, щоб із залишеного на замерзання дитинчати, за кілька десятиріч підвівся свідок, перші поштовхи існування якого він, Тарас, відчув у своєму єстві у Городилівській печері, хоча цих поштовхів ще не подужав осмислити його мозок, попри те, що йому, Тарасові, здавалося: ще секунда, і в його душі відскочить набік давучкий, Гумовий хлястик, і він, Тарас, у свої десять років однією єдиною думкою прониже все буття, збагнувши найпотаємнішу сутність навколишніх з’яв, ключем до яких, як це йому значно пізніше спало на гадку, коли нагода вже давно минула, була черниця з тулубом вепра), а тому, що він, Тарас, відчув дивний рух під землею, а коли спитав Павла, чи той теж чує щоразу ближче дудніння, від якого земля перемішується під самим його, Тарасовим, черевом, Павло відповів, що так, мовляв, йому, Павлові, розповідав батько невдовзі до того, як піти разом із матір’ю на каторгу до Мордовії, куди червоні єдинонеділимці заповзялися загнати всю Україну, — ніби це під землею чути загиблих запорожців, яких Петро І після Полтавської битви погнав будувати Петербург і які полягли кістками в північних болотах, на котрих виросло чергове місто хребтотрощильної імперії, але, мовляв, росіянам, хоч і до яких підступів вони вдаються, не поталанило знищити вільного українського духу, і тому щоночі померлі запоржці й повертаються під землею на Україну, «на ясні зорі, на чисті води», загиджені імперськими посіпаками мороку, і тому так і стугонить земля, очікуючи днини, коли репне поверхня й вийдуть на світ Божий усі помордовані, постріляні, потоплені та спалені й зажадають справедливости, і сам Господь у Києві на Хрещатику, поклавши під ноги сонце й місяць, вершитиме праведний суд, тому що саме під Хрещатиком б’ється, стримуване семигранними кришталевими сувоями, щоб не луснуло від страждань, серце всього світу, дзвін якого чути й тут, у Городилівських печерах, якщо прикласти вухо до землі й прислухатися, байдуже що він, Тарас, не потребував і прикладатися до землі, так йому калатало серце й дзвеніло в вухах, як у тій іншій схованці під час другої втечі з інтернату-дитбудинку, який примістили, порядком боротьби з релігією, в Городилівському манастирі, звідки вигнали всіх ченців, а тоді ше й зруйнували чернече кладовише поруч, потрошивши надгробні плити й повиривавши з могил хрести, — захід, що мав раз і назавжди покласти край розгулові потойбіччя, що однак ані трохи не допомогло, бо попри осквернення й посилені антирелігійні лекції серед школярів, колишнім манастирем, перетвореним войовничою атеїстичною владою на дитбудинок-інтернат, щоночі гуляли привиди, зі стін будівлі вискакувало щось, подібне до білої нехворощі, з підлоги стогнало й охало, від чого з дітьми ставалася гістерика, відбирало мову, а витриваліші, як Тарас і Павло, просто тікали, дарма що їх за кілька днів ловили й повертали назад, однак коли, попри суворі догани й посилений натиск на викорінення шкідливих місцевих забобонів, кілька дітей впали в транс і, згідно зі свідченням терміново викликаних із центру експертів, заговорили старогрецькою й арамейською мовами, дитбудинок-інтернат негайно виселили з манастиря, куди попервах пробували були зносити навколишнє сіно, що однак пріло й ставало отруйним, так що від нього дохла худоба, а це врешті-решт і призвело до того, що безглуздо зруйнований манастир перетворився на пустку, чи, як дехто твердив, на товчок для привидів, серед яких, згідно зі свідченнями очевидців, котрих за ширення злісних вигадок, що порочать державний лад, саджали на кілька діб до міліції, залякуючи соліднішими термінами ув’язнення за межами республіки, — особливою буйністю відзначалася червона потвора з тулубом таргана, увінчаного головою нещодавно прибулого зі старшобратнього центру слідчого КДБ Афанасьєва, особливо ретельного викривача українських буржуазних націоналістів, що загинув за нез’ясованих обставин неподалік від манастиря, на півдорозі від якого він, Тарас, тієї днини, як він разом із Павлом Котвицею втретє й востаннє тікав із дитбудинку, над ущелиною, біля якої вони тримали раду, на голодний шлунок, що надто нагадував про себе, вдихаючи запах торішнього гнилого листя й свіжої землі, угледів карликовий бузок, укритий дрібненькими квіточками, дарма що то був лише початок березня й навколо в западинах лежали клапті снігу, і, властиво, цей карликовий бузок, що його він, Тарас, обережно викопав голими руками, щоб забрати з собою цей кусник раю, виснуваний з-під землі у вигляді рожевого кушика, і схилив їх обох, перш ніж виявлять їхню чергову втечу, самим повернутися до дитбудинку й не наражати на тяганину до міліції Павлову бабу, тим більше, що їй уже погрожували Сибіром, якщо вона не облишить зманювати до себе онука, котрий, звісно, й без зманювань рвався до рідної баби, тягнучи за собою й Тараса, який тепер, викопуючи голими руками карликовий бузок, що своїми маленькими квіточками, наче проламав йому груди, раптом звірився Павлові, якому досі здавалося, що його молодший від нього на два роки приятель не має, особливо від нього, Павла, жодних таємниць, — мовляв, невдовзі перед своєю загибеллю батько Овсій повів його, восьмирічного хлопчину, до стіни під Замковою горою і, поклавши на землю польові квіти, назбирані по дорозі, пояснив, що під цією стіною розстріляли українських січових стрільців, учнів хустівської гімназії, які боролися за незалежність України, про що тепер не вільно й згадувати, оскільки згадують про це тільки бандити й контрреволюціонери, котрих треба винищувати, мов скажених псів, щоб вони не зруйнували єдиного й неділимого Радянського Союзу, — так от, хоча досі він, Тарас, старанно приховував від Павла свою причетність до цих бандитів, яких його батько Овсій вважав за лицарів чести, а приховував тому, що своєї причетности до розстріляних, доки він, Тарас, не угледів карликового бузка, який розв’язав йому уста, він не смів навіть йому, Павлові, зрадити, байдуже що він, Тарас, і зараз не годен пояснити, чому раніше він не смів, а тепер сміє, — так от, він, Тарас, як тільки трапляється нагода, а нагоду він навчився сам створювати, — це зовсім не тяжко, от нехай він, Павло, спробує! — зумівши обійти навіть Павлову пильність, вислизає з-під нагляду і трохи поплутавши сліди, аби його не вистежили, у чому він, Тарас, набув чималого досвіду, біжить під Замкову стіну, щоб покласти китицю польових квітів на честь загиблих, а заразом вшанувати пам’ять любленого понад усе на світі батька, який вшановував цих розстріляних, цим самим ніби заповівши, хоча Овсій про те й словом не обмовився, і йому, Тарасові, так чинити, — але, мовляв, відтепер, — і це він, Тарас, присягається оцим карликовим бузком, крізь який його батько наче подав йому вістку з потойбіччя, бо якби це був собі звичайний кущик бузку, хіба йому, Тарасові, водночас так боляче, й так солодко защеміло б усередині, коли він його угледів?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”