неозорий

Приклад 1:
І ось тоді, точнісінько, як тепер, копи Безручко погодився крутнути для нього колесо долі, Іван раптом усвідомив: у ньому все променює, аж він висить у повітрі, дарма що далеко внизу його ноги стоять на березі Дніпра на тому самісінькому місці, де колись стояла його , а променює він, Іван, з тієї простої причини, що йому з неба вставлено в груди лійку, крізь котру ллється дедалі важче й грудкастіше світло, від якого тремтять коліна, хоча Іван, замість упасти обличчям у пісок, з великим зусиллям, як проти вітру, широко розпростаними руками втримує рівновагу, дивлячись від зосередження й напруги запаленими очима, як з-під чавунного ковпака мороку просто на нього котять світляні Дніпрові хвилі пласкими водяними грушами, що велетенськими бганками так довго нагортаються одна на одну, аж в Івановому мозку спалахує усвідомлення: таж оцей неозорий Дніпро, що світиться в темряві, це не Дніпро! тобто, звісно, Дніпро, але одночасно це й космічний годинник, адже поодинокі хвилі тільки тому й подібні до груш чи плинних гир, що вони відмірюють людині життя, і тоді Іван і зауважує: до його ніг набігає і його хвиля, і тепер він уже зовсім чітко розпізнає, що це не хвиля, а розлога годинникова гиря, за яку він хапається, щоб її втримати й перешкодити їй хитнутися назад, бож ця хвиля-гиря — це його, Іванове, життя, проте гиря на очах тоншає, стає м’яка й податлива, невпинно зменшуючися до краплини, і тієї ж миті Іван помічає, що він усередині цієї гирі- краплини, яка видовжується в нескінченний тунель, котрим він, Іван, біжить, тим часом, як обабіч виникають і щезають обличчя, століття й суходоли, аж поки нарешті вибігає на вокзал, де юрмляться втікачі з клунками, як це розповідала йому , пригадуючи воєнні митарства, яких він, Іван, не звідав, тому що народився під час бомблення на вулиці Берліну й ніколи не товкся на вокзалах, переповнених утікачами, серед котрих він розпізнає одноногого Безручка.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”