1. Філософська течія пізньої античності (III–VI ст. н.е.), що синтезувала ідеї Платона з елементами аристотелізму, стоїцизму та інших шкіл, розвиваючи вчення про ієрархічну будову буття, що походить від єдиного першоджерела (Єдиного), та про містичне злиття душі з божеством через екстаз; остання велика система язичницької філософії, що значно вплинула на патристику та середньовічну думку.
2. Напрям у філософії епохи Відродження та Нового часу, що відроджував та переосмислював ідеї античного неоплатонізму.