необережність

Приклад 1:
Зрештою, тоді, коли Перекотигора з Лельком Погорецьким розмальовували стіни в «Щербатому місяці», куди до них навідалися Тарас Нагірний із Славком Безбородьком, він так дуже й не перечив проти мудрувань Славка, знаючи, що коли той розпалиться (а це в Славка останнім часом траплялося дедалі частіше, в нього одразу ж почнуться видіння, після яких він місяць не пізнаватиме знайомих, засліплений кінцесвітнім розвитком подій, хоча Славко однак уже не чув жодної зауваги Перекотигори, ходячи на голові перед Дзиндрою, котрий зовсім того й не вимагав від Славка, а лише спитав, чи він не боїться висоти, що Славко й заходився демонструвати, вибалянсовуючи в повітрі ногами, аби Дзиндра наочно переконався, яка в нього, Славка, міцна голова, котра не запаморочиться над хочби й яким стрімким проваллям, що над ним Славко ладен був іти, оскільки розтинати грудьми хмари — це зовсім не те, що проникати крізь мури, бо саме тоді, як Тарас Нагірний, жартуючи, простягнув Перекотигорі блакитні уламки з рога достатку, що ним Тарас послуговувався, як пивним кухлем, який йому подарувала на баварському карнавалі від чобіток до зачіски узіркована фортуна і який — через Тарасову необережність, оскільки саме цим небесним рогом достатку йому довелося відбиватися від гевалів, котрі тягли його в авто, звідки лише завдяки появі Дениса Оленишина не встигли вивалитися червоним людоловам на підмогу ще дві кадебівницькі пики, щоб серед карнавального шаленства на очах нетямущої публіки викрасти Тараса так, як викрали професора Чернецького, — під час запеклої колотнечі смертних, не здатних відрізнити суттєве від тліну й блискіток, дістався Аїдові, що мусів виправити легковажність феєричної панянки, лишивши Тарасові на згадку про ріг достатку самі блакитні скалки (за допомогою котрих роком пізніше Артем Нирчук помандрував до Казахстану, шукаючи своїх рідних, а звідти до таборів Мордовії й Сибіру, куди загнали усю Україну, якій з ласки старшого брата забракло місця на «нашій не своїй землі», щоб у Кингирі під кадебівницькими танками, киненими проти безборонних політв’язнів, що не втратили людської гідности, лишитися розчавленим шматком м’яса разом із Одаркою Гончак та Уляною Іволгою, колишньою Атремовою ще цибатим підлітком-зв’язко- вою, яку за незалежну Україну нові ощасливлювачі людства засудили до розстрілу, а тоді страту замінили двадцять п’ятьома роками каторги, — а непитущий Пилип Щербаківський заходився вчащати до погребка, аби щовечора перекинутися словом із небіжчицею Михайлиною, котра на Пилипову втіху тимчасово оселилася в тих скалках, що їх так недбало простягнув Перекотигорі Тарас), просячи вмонтувати шматки скла задля світової рівноваги в здиблену зачіску орхідеї-коропівни, котру Перекотигора зобразив на стіні, — Славко, гадаючи, що Тарас шпетить його за надто поспішну, радісну згоду помандрувати з Дзиндрою, вислизнувши з-під дружньої опіки, промимрив, що він лише на хвильку відлучиться, а тоді вже піде з Тарасом, як вони домовилися, навчатися біля Азамової церкви (оскільки там нібито найподатливіший терен для таких початківців, як Славко) проникати крізь мури, яких Славко боявся і які, за висловом Тараса, котрий після смерти Славкової матері, перебрав над ним опіку, хоча Славко доводився йому лише далеким небожем, мали ліпше, ніж вітаміни, подіяти на його здоров’я, чого Славко ніяк не міг збагнути вже хоча б тому, що за кожним разом, як Тарас провадив його крізь Цегляне мурування, бетон або найгірше (щоправда, це траплялося рідко) крізь порфірові плити старих палаців і церков (яких Славко органічно не виримував, бо йому завжди здавалося, ніби за ними тічками ходять упирі, котрих Тарас ніколи не бачив, навіть коли Славко пальцем указував йому на свіжо заюшену ікласту мармизу), йому лускалося серце від гадки, що він вже не вийде на світ Божий, п°при щиру клятьбу Тараса, мовляв, цей дитячий страх мине, Щойно Славко дотримуватиметься напрочуд ясної теорії дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого століття, який тепер, усміхаючися, стояв біля Славка й питав, чи він, Славко, не боїться висоти, наслідком чого Славкові остаточно вивітрилася з мозку теорія, котру йому стільки разів тлумачив Тарас, з особливою ретельністю (що Славка ані трохи не переконувало) наголошуючи на тому, що сенс її не лише в зовнішньому відображенні предметів, куди входить і проникання крізь мури, і перетворення металів, і таке інше, що саме собою ще нічого не варте, бо до штукарства і дурень здатний, — а в усвідомленні (і це найважливіше) людського призначення, проти якого, на Тарасів розпач, так баскаличився Славко, нишком перегодований вітамінами (на думку Тараса, саме вони розпорошували внутрішню енергію, потрібну для ходіння крізь мури, хоча Славко ковтав вітаміни виключно на пораду Харитона Семираменного, аби позбутися кінцесвітніх видінь), дратуючи свого терплячого наставника ніби навмисною віслюкуватою нетямущістю, яка тоді в «Щербатому місяці» так роз’ятрила Тараса попри те, що він справді не слабував на звичку юшитися з дрібниць, аж він лайнувся, згадавши спокусника роду людського, і ця згадка нечистого в присутності Дзиндри, котрого Тарас тоді ще не зауважив, і спричинила потоп, бо саме водою Дзиндра й зупинив клубчасте втілення лукавого, який почав був витягувати м’ясисті плечі й звісив уже ратицю зі слів, шо їх зопалу вимовив Тарас, — а зовсім не Лелькова необережність, який, вмонтовуючи в стіну скалки від Тарасового чи то пивного кухля, чи то рога достатку, а, головне, воліючи припинити вічні Тарасові суперечки зі Славком про людське призначення, котре сиділо Лелькові в печінках, оскільки й без нього капосно жилося на світі, так гаратнув молотком по стіні, що пошкодив водяну руру, іржаву й дефектну від бомблення ще з часів війни, наслідком чого й залило підвал аж Перекотигорі довелося, бо Лелько від несподіванки збаранів і не рухався, хоча вода заливала йому щиколотки! бігти й викликати пожежну команду повз незворушного призвідника навколишнього хаосу, якого Славко навіть не зауважив, поглинений Дзиндрою, котрий спокійно чекав, заки вляжеться шарварок, щоб змогу почути власний голос.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Зрештою, скільки він, Сорока, себе пам’ятав, усі тітчині справи і вчинки постійно, і то на всі лади, то схвально, то з осудом, обговорювано в їхній родині, а коли він, Сорока, тоді ше не Олежко, а вже й поготів не Олег Кіндратович, а просто «Ложечка», як його дома всі кликали, хоча він уже перейшов був до третьої кляси гімназії, — коли він, Сорока, повертався думками до гімназійного часу, за якого він уперше в особі Максима Синявського, свого нового гімназійного приятеля, що читав йому вірші Шевченка, доторкнувся до пушеної під під української стихії, то незмінно між зустрічами з Максимом, які невдовзі урвалися, бо старого Синявського заарештували і Максим зник із його, Сороки, шойно поволі усвідомлюваного життя, залишивши в його хлоп’ячій душі колосок, який повів його, нашадка зросійшеного українського роду, на іншу стежку, — він, Сорока, незмінно бачив батька, як той голосно ламав собі голову, нараджуючися з матір’ю, чого назагал батько ніколи у такій відвертій формі не практикував при дітях, тобто при двох старших сестрах, Марині й Ларисі, які, рано одружившися, зникли з його, Сороки, обрію, при братові Сергієві, що загинув у денікінців, обороняючи «єдину й неділиму», при Софійці, шо згодом, разом із чоловіком уенерівцем пішовши на еміграцію, померла на запалення легенів у таборі для петлюрівців у Каліші, і при ньому, «Ложечці», батько ламав голову, нараджуючися з матір’ю, як викраяти з далеко не надмірних статків для своєї сестри, а його, Сороки, тітки якусь досить значну суму грошей, шо їх батько, врешті-решт частково допозичивши в знайомих, таки зібрав і що їх тітка, як згодом гаряче запевняв батько, здавалося, не зовсім у тому переконану матір, нібито до копійки повернула, провівши, як про те з захопленням на межі з соромом і подивом оповідали його, Сороки, батьки, якусь особливо спритну ґешефтярську операцію з паровими млинами і мливом, що уможливило тітці кількаразові подорожі до Італії й Англії, куди тітка, як це часто пригадували його, Сороки, батьки, уперше їздила не лише відпочивати, а проводити грошові орудки сама з немовлям і старою нянькою, — на той час просто таки нечуване явише, — невдовзі після шлюбної розлуки, про котру він, Сорока, наслухався в хаті ше з раннього дитинства і тому, хоча батьки в присутності дітей, як це їм, батькам, здавалося, майже не заторкували дражливих тем, і знав, — очевидна річ, шойно роками пізніше повнотою осмисливши своє знання, — шо тітка по трьох місяцях одруження нагнала свого чоловіка, оскільки тітчине бажання законну дитину сповнилося, а чоловік їй просто заважав, і це тим більше, шо неборака мав необережність уроїти собі, ніби вона, тітка, лише тому, шо народилася жінкою, не здобудеться ні на шо ліпше, як вволювати його, чоловіка, волю, шо, звісно, з його боку виявилося чималим прорахунком вже хоча б із тієї причини, шо тітка в одній особі вмішала і жінку, і чоловіка, і то, як на нього, Сороку, то далеко більше чоловіка, ніж жінку, а другого чоловіка побіч себе, чоловіка, який диктував би їй свої забаганки, ласкаво дозволяючи їй чинити його волю, вона ані скілечки не потребувала, зумівши знайти за відповідну винагороду юриста, котрий негайно після народження дитини допоміг офіційно оформити шлюбну розлуку, переписавши навіть дочку на її, тітчине, дівоче прізвише, на велике горе чоловіка, ошуканого в усіх своїх правах, якому було назавжди відмовлено бачити власну дитину, бож тітка і дорослій Серафимі не дозволяла зустрічатися з батьком, як це десятиріччя пізніше зі сміхом розповідала йому, Сороці, хоч і постаріла, але по-молодому енерґійна сива розвідка, — не дозволяла зустрічатися дочці з батьком, який так і не збагнув, пошо вона, тітка, розлучилася з ним, перші два роки уперто сподіваючися, шо жінка прийде до тями й повернеться, оскільки, мовляв, вона сама з малою дитиною без чоловічої, нехай лише репрезентативної, підпори не дають собі ради. А втім, як тітка ухишалася давати собі з усім раду, дивувалися не лише свого часу батьки Сороки, а згодом і він сам, доповнюючи давні то осудливі, то схвальні навколишні розмови про тітку баченим перегодя на власні очі, адже тітка, як цим ше змалечку були заповнені його, Сороки, вуха, дійсно легко справувалася і з малою дитиною, і зі своїм невеликим, проте завдяки її прискіпливому наглядові й непопускальній руці, винятково хосенним господарством, провадженим на західній кшталт, встигаючи принагідно (на це тітка мала добрий нюх) провадити різні ґешефтярські операції на подобу борошняних орудків чи закупівель риби, а чи якогось вдосконаленого за кордоном млинарського устаткування, — операції, до яких тітка виявляла вроджений хист, шо йшов у парі з, не знати від кого, успадкованою ошадністю, аби не сказати скнарістю, відсутньою в родині Сорок, хоча тітка вряди-годи й розшедрювалася, як усі ті скупарі, шо, спритно приховуючи свій ґандж, час від часу дозволяють собі на дозовану нешкідливу шедрість (не виключене, шо кожен скнара уявляє себе шедрим розгреби добром), при тому яструбино пильнуючи власної вигоди, шо, самозрозуміла річ, й уможливлювало тітці до революції подорожувати до Італії й Англії разом із нянькою (єдиною обслугою, оскільки все інше тітка, на відміну від свого ледачого середовиша, вважала за непотрібні розкоші) й дитиною, з якої тітка покпала собі виховати емансиповану жінку, вільну від принизливих, нав’язуваних безмозким патріархальним суспільством, забобонів, — завдання, шо його тітці, попри соціальні струси навколо, попри втрату майна, а головне попри згаяну нагоду залишитися за кордоном (і тітка виявилася не до кінця залізною) ніби й вдалося завершити, бож смиренна, оснашена ґрунтовною освітою, й не дурна Серафима, здавалося, була на найкрашому шляху, аби втілити в життя дошенту переінакшені революцією материні ідеали, якби їй, Серафимі, на той час уже тридцятишестирічній прив’ялій дівулі, яку попри зовнішню емансипованість (коротко стрижене волосся, певну неохайність в одязі, навіть копи за НЕП-у можна було щось порядне придбати, а тітка, розглянувшися, не забарилася на новому терені відновити, звісно, дуже обережно, шоб не відбігти голови, досить вдалі ґешефтярські орудки, про котрі вона воліла ближче нічого певного не прозраджувати навіть йому, Сороці, і котрі їй згодом після навколишнього погрому, шо викосив Україну і шо від нього тітка своєчасно втекла до Алма-Ати, потягнувши за собою і його, Сороку, уможливили винайняти двоповерховий будиночок з маленьким садком, де тітка вперше ошелешипа його, Сороку, гнівним наріканням на покійну дочку, яку…), тримала на крицевому ланцюгу (взаємини дочки з матір’ю емансипації не улягали з тієї простої причини, шо тітці все мусіло коритися, це був єдиноможливий спосіб спілкування з нею, і дочка корилася б їй довіку), якби їй, Серафимі, не здибався Василь Коваленко, звичайнісінький кислоокий, та ше й вокулярений аспірант в Олександра Білецького, на три роки молодший від Серафими, нічим не привабливий топчій із задовгими руками й ногами, який на додаток до всіх своїх численних вад ше й заповзявся розмовляти з Серафимою огидною, наче з самих тільки «о» та «і», мужицькою мовою, котрої тітка не терпіла, дарма шо її власна російська мова, особливо як тітка сердилася, виразно прозраджувала підступне гакання, властиве не пише перелицьованим на російський кшталт хохлам, а й росіянам, шо довго жили на Україні, але тітка, як і більшість століттями методично відрубуваної від українського кореня й заради лакомства нещасного поросійщи- ної дрібної шляхти, міщанства й інтелігенції, мислила імперськими категоріями, байдуже — білими, червоними, царськими чи комуністичними, в рамках яких ні українського, вигаданого німцями, народу, цього мазепинського кодла, ні й поготів їхньої мови, чи то пак огидного покрученого діяпекту, надто відмінного від єдиноправильної російської мови, не передбачалося, і тому її, тітку, так і розпікав своїми безмозкими витівками і щодо української мови, витягненої зі смітника історії гробокопателями єдиної неділимої Росії, і щодо навколишнього переінакшеного світу, і щодо всього іншого цей миршавий, ну просто плюнути й розтерти!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”