нехай

Приклад 1:
Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на дні лежить рибалка, над ним сидить … «Той, що греблі рве» Нехай його покине! Нехай до мене зрине!
— Невідомий автор, ” Liesia Ukrayinka”

Приклад 2:
Та й загалом де вже там такі категорії, як «очищення прекрасним», романтичне поривання ins Blau, святе донкіхотство, — вони в найкращому разі поблажливо толеруються, але як «застарілі», як «тіні забутих предків»… Тому таким зворушливо-актуальним є заклик Ліни Костенко: «Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і уста!». Як зорієнтуватися в тому незатишному, жорсткому, часом абсурдному світі, що огортає нас, не розгубитись у зіткненнях полярностей, знайти адекватні (принаймні для себе) відповіді на виклики часу?
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 3:
— і побрався з ненависною, довготелесою, чистісінько: «дівко, подай горобця!» — Наталкою Ковганівною, яка в житті ніколи й до рук не брала диявольського інструмента, мучачися над опануванням якого, Мирося колись у спорожнілому підвалі, коли вже порозходилися учні, на власні музичні вуха, які марно чекали на Юліянові кроки, чула, як Безручко, схвильований новими арештами й дедалі жорстокішими переслідуваннями на Україні, запевняв загонистого Костя Бурлая, що твердив катеринкою, ніби в усіх своїх лихах винні самі тільки українці, і це триватиме доти, доки вони не навчаться затятіше себе боронити і голосніше кричати про свої кривди, а то мільйонами виморюють, і пес не гавкне, — мовляв, якби його, Безручків, винахід був здійснений за Центральної Ради, то люди тепер не тинялися б по світу, відбігаючи свого роду й племени, а жили б на вільній не русифікованій Україні, за незалежність якої полягло й далі гине стільки найкращих голів, — проте воно нібито ще не все втрачене, — хоч і виглядає, наче навколо суцільні мури і українському народові треба щезнути з лиця землі, ставши безіменним погноєм для нахабнішої нації, — бо вистачає, аби нехай навіть одна однісінька людина, для якої справедливість, людська гідність, доброта й елементарна порядність — не порожній звук, перейнялася недосяжним, поклавши його за зміст свого життя, щоб нездійсненне — здійснилося, оскільки не виключене, що саме в цьому стремлінні: головою крізь мури до недосяжного — і міститься людське призначення, хоча людина того й не знає, а часто й не хоче знати, покладаючися з лінощів на випадок або, коли вже дійсно повна безвихідь, на провидіння: як уже нема жодної ради, то нехай воно штовхає затурканого чоловіка на путівець, від якого, може, й Безручко не здолав би відпекатися, щоб…). — У супроводі дружини (про її лососеву сукню ще довго трудили невтомні язики еміграційні манірниці, вболіваючи за долю цілої нації, в якої занепадають смаки, що, як відомо, тягне за собою світові катаклізми) та смаркача-сина у смокінгу (тоді ще не так густо, як кількома роками пізніше виряджувалися на українські забави), явився на Маланку з опаловою орхідеєю на вилозі, і Федір тоді вперше після хвилевої відрази до квітки (що то знак для Паливоди, Федір довідався значно пізніше, сидячи на терасі каварні з Паливодою, який, спостерігаючи політ галок навколо дірок під банями собору Діви Марії, зрадив, що він приїхав не так на міжнародний конгрес альхеміків, як радше для зустрічі з Безручком, з яким він нав’язав був, а тоді на кілька років втратив, — що загальмувало всі його досліди, — тісніший контакт, щойно Безручко — частково на його, Паливоди, прохання, — повернувся до Европи, невдовзі після чого на Маланці Федір уперше й побачив його з орхідеєю, наче викапаною з бразілійських хащів, де витриваліші українські поселенці, тікаючи від радянського раю, залишилися освоювати пекельний праліс, звідки йому, Федорові, та Василеві Савченкові, який попервах ще намовляв Федора піти углиб пошукати діямантів, пощастило ледве живим після тропічної пропасниці, — дослівно: сама шкіра й кості, — дістатися до Перу, аж ще за півроку знайомі ледве пізнавали, що то — Федір) — вичув біля Безручка, попри те, що невтомні еміграційні балакуни, як Сізіфи, гриміли один перед одним брилами остогидлої буденщини, яка забиває памороки й менш подразливим одинакам, ніж Федір (а Безручко тоді так само жартував і молов непотріб, як то переважно мелють на багатолюдних збіговиськах, на яких і зроду Федорової ноги не було б, якби не Марійка), однак Федір ще тоді вперше вичув біля Безручка товсте, цвяхувате на дотик (Федір аж заціпенів, коли замість шкіри на ньому потекла фіялкова в шафранових цятках блискавка) чітко окреслене силове поле, яке тепер, — і то зовсім не тому, що гуска подивилася на Федора блідофіялковими орхідейними очима, щойно Безручко заходився обережно висмикувати з візка, притримуючи правою рукою, як немовлячі сідниці, виварку-барабан, — набрало остаточного об’єму й пружности.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 4:
), і нехай Чоботаренко легковажно не відмахується, ніби то несуттєве: якби так відмахуватися, то весь світ несуттєвий, купка сміття та й годі, хоча, зрештою, чи світ суттєвий, чи ні — зараз ані трохи не важливе, натомість дуже і навіть винятково, так, так, винятково, і тут нема чого ширитися! отож винятково важливе, що Мартина сукня — це брокат, а не шифон уже бодай тому, що його, Блажків, сонет звучить тільки на брокаті і на жодній іншій тканині, оскільки це не просто собі якийсь перший-ліпший сонет і не просто собі якась сукня, а смолоскип майбутнього, визначення й функцію яких Чоботаренко за браком відповідного досвіду так одразу, може, й не збагне, якщо він, Блажко, то наочніше не продемонструє на папері, бо щойно мавши перед собою графічне зображення, Чоботаренко навіч переконається: Блажко — сякий-такий, п’ятий-десятий, — кожному не догодити, — ніколи не говорить на вітер, якщо він каже: Мартина сукня — це структурний сонет, і то унікального, Блажкового зразка (головне зразок: copyright by Блажко), то це і є структурний сонет, і нехай Чоботаренко забуде, ніби він нічого не тямить ні в брокаті, який йому проте видається ідіотським шифоном (і звідки той шифон уліз йому в мозок?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 5:
отож винятково важливе, що Мартина сукня — це брокат, а не шифон уже бодай тому, що його, Блажків, сонет звучить тільки на брокаті і на жодній іншій тканині, оскільки це не просто собі якийсь перший-ліпший сонет і не просто собі якась сукня, а смолоскип майбутнього, визначення й функцію яких Чоботаренко за браком відповідного досвіду так одразу, може, й не збагне, якщо він, Блажко, то наочніше не продемонструє на папері, бо щойно мавши перед собою графічне зображення, Чоботаренко навіч переконається: Блажко — сякий-такий, п’ятий-десятий, — кожному не догодити, — ніколи не говорить на вітер, якщо він каже: Мартина сукня — це структурний сонет, і то унікального, Блажкового зразка (головне зразок: copyright by Блажко), то це і є структурний сонет, і нехай Чоботаренко забуде, ніби він нічого не тямить ні в брокаті, який йому проте видається ідіотським шифоном (і звідки той шифон уліз йому в мозок?) напевно тільки з тієї причини, що він, Чоботаренко, доти не бачив серпанкових брокатів (це завжди так: не визнається, не визнається, а спробуй вирвати йому з голови натоптану туди нісенітницю!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”