неборак

Приклад 1:
— адже його син, його розумний, обдарований Данило, в якого він, Позенко, вклав найліпшу частину самого себе, просто не міг отак безглуздо вмерти, це виключена річ, попри те, що цього він, батько, досі жодній людині, навіть власній жінці, яка не менше, ніж він, тільки по-інакшому, побивається за сином, не прозраджував, щоб уникнути зайвого поголосу, ніби в нього з великого горя потьмарився мозок, і це лише на тій підставі, що його, Позенків, досвід трохи відмінний від досвіду переважної більшости неборак, які, притлумлені буденщиною, не встигли чи полінувалися уважніше придивитися до власного довкілля, котре зовсім не аж таке відмуроване від інших світів, як це декому здається, у чому, зрештою, Цизьо з його, Позенковою, допомогою ще на власні очі переконається, — твердження, завдяки якому, — а хіба людина, в котрій хоч трохи жевріє жива, не зогнила душа, слухаючи такі пристрасні запевнення, здолала б лишитися цілком байдужою, тим більше, що Позенко своїми розповідями бив у саме осереддя Цизьового єства, яке одразу ж стрепенулося, здивувавши самого Цизя, котрому в першу мить здалося, ніби його всього з думками й нутрощами обернули на велетенське поле кульбаб, які знялися назустріч Позенкові? — Цизьо, замість повертатися до Сполучених Штатів, і потелефонував дружині, що вилітає до Каїру, звідки пароплавом подасться до Індії, ну й до Лаосу, а потім, — незаключене, також пароплавом, а не літаком, хоч це й довго тРиватиме, — але якщо вже це має бути відпустка, то нехай вона паю і буде, — до Австралії, — тобто, що він, Цизьо, поза плянами, — проте так йому зараз виходить, і про це він докладніше розповість пізніше, бо телефоном надто обтяжливо вдаватися до подробиць, та й пощо викидати на вітер гроші, — здійснить відпочинкову подорож океаном, — саме ту подорож, на якій дедалі настирливіше наполягав Цизів лікар, Юліян Гарасевич, а за ним і не абияк схвильована Марина, в переконанні, ніби саме така подорож без родини, друзів і обов’язків конечна для Цизьового здоров’я, що й справді без видимих на те причин почало підупадати, хоча Цизьо, попри Маринині вмовляння, не дуже прислухався до лікарів, навіть до Юліяна Гарасевича, не виключене ще й тому, що після зустрічі на рівнику зі старчиком, котрий дарував Цизьові багатства, — на відміну від того, як це було раніше, — море, заради якого Цизьо утік з дому, і взагалі водна стихія, без котрої не дихалося на повні груди, майже перестала зваблювати Цизя світ-заочі, — і він ледве чи подався б у морську подорож, якби не Позенко, — до якого відразу, щойно той звірився Цизьові, викладаючи своєму спочатку приголомшеному, а потім наче сп’янілому співбесідникові припущення, про котрі, мовляв, він, Позенко, ні з ким так відверто не гуторив, потяглася Цизьова душа, лише тимчасово занечулена надто цьогосвітньою активністю, спрагла подвигу, світла й дива, як за юнацьких років, — оскільки тривала подорож покищо ніяк не вкладалася в Цизьові калькуляції з тієї простої причини, що при деяких ґешефтярських справах він сам конче мав би бути присутній, не вдаючися до посередників, котрі тільки й чекають, аби вирвати ініціативу з його рук, і це напевне й станеться, що, однак, як Цизьо про це подумав, ані трохи не засмутило його чи то завдяки тому, що грошовий демон так і не ухистився отаборитися в його душі, оскільки Цизьо завжди пам’ятав про зустріч зі старчиком і про те, що всі його, Цизьові, багатства, до здобуття яких він доклав і своїх зусиль, ніби випозичені на короткий час, а чи завдяки тому, що дивним робом він, Цизьо, вже тоді зовсім певне знав, — звісно, не мозком, а чимось на подобу внутрішніх спалахів міжклітинної сигнальної плазми, котра ще не досягала підмурків свідомости: для нього Цизя, починається новий, і то найсуттєвіший відтинок його життя, і тут уже ані трохи не важить, чи, якби не Позенко, він, Цизьо, може, ніколи не погодився б і не…), дався намовити себе на подорож кораблем через Індійський океан, де йому, Цизьові, востаннє і довелося бачити людино-коня і не лише з ним щиро балакати, а й перед обличчям смерти, яка у вигляді кулястої блискавки велетенських розмірів наблизилася була до Цизя, подарувати кентаврові старичкове кресало в надії, що Віктор Платонович належно використає цей подарунок для майбутніх поколінь, за долю яких так уболівав кентавр, спонукавши Цизя вчинити те, що він вчинив.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”