небо

Приклад 1:
Та ні, тепер зелені… а були, як небо, сині… О! Тепер вже сиві, як тая хмара… ні, здається, чорні чи, може, карі… Ти таки дивна!
— Невідомий автор, ” Liesia Ukrayinka”

Приклад 2:
Основні твори Юрія Андруховича: вірші «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991) ралшш^«Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) есе «Моя Європа» (2001) ISBN 966-7493-08-3 Юрій Андрухович
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
), і тому кодола, що її над усім Римом розкинув Безручко, й ослабла (і саме це й підкосило Чоботаренка, а зовсім не те, що гуска, помітивши, як Чоботаренко — чи то з переляку, чи то з радісного запаморочення, що перед ним, зачучвіреним телям, розчахнулися небо й земля, від чого і янгелові, не те що людині, голова пішла б обертом, — зупинився, аби, грішним ділом, стати біля Траянової колони востаннє до вітру, збила нестримного зухвальця крилом униз, приказуючи: quod licet Jovi, non licet bovi), і Чоботаренко, втративши рівновагу, сторчма полетів униз, аж Тадзьові довелося ледве живого линвоскока, котрому мало не випала Ікарова доля, витягати з води, що поволі на помах Безручкової правиці зменшилася з океанського розливу на той неосяжний Дніпро, який жив у Тадзьовій уяві, — а тоді, — ривками — вже й на звичайнісінький, на той час досить мілководий Тібр, звідки Тадзьо ледве виволік обважнілого, напівпритомного Чоботаренка, який, прочумавшися за кілька метрів від берега, мало не втопив Тадзя наглим борсанням, щосили рвучися назад і вигукуючи, що без того світла, з якого його ґвалтовно виривав Тадзьо, він, Чоботаренко, не годен і миті проіснувати, бо пощо йому ялове життя, — а після тих видив, які він споглядав, яке життя здається не яловим? коли він Уже занурювався в світло?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 4:
Та й, зрештою, як же йому було помічати, копи саме тоді, як до Чоботаренка наблизилася Харитя, він, Ковжун, глипнувши на Марту чи, властиво, на її вкриту вогненними лелітками золоту сукню, разюче подібну до іконостасу в Мукачівському манастирі, куди його батько, хустівський суддя, захисник русинів і всіх покривджених, любив учащати, прихоплюючи з собою малого Онуферка, нагло усім єством усвідомив: такий одяг, як це він сам чув від баби Юстини, до якої малому Онуферкові забороняли ходити, мусів й Люцифер ще тоді, як він, Божий улюбленець, обнявши за плечі архангела Михаїла, по дорозі зриваючи медянки й смакуючи нектар, подався купатися до озера, аби, з намови Михаїла, який постеріг у Люциферовім серці дедалі більшу змію гордині й ворохобництва, мовляв, перевірити, хто довше протри- має голову під водою, — хитрість слабакуватого Михаїла, який ухопив Люциферове небесне вбрання із соняшних променів, що обило найвищого янгола всесильним, аж його і зсудомило посісти місце Творця, обставина, котру й призапримітив Михаїл, і подався на небо, здолавши вперіщити ошуканого купальника вимоленим у Бога в крайній скруті всеповергальним мечем, бож Люцифер, хоч і відійшла від нього могутність разом з соняшним одінням, ще мав досить моці, аби з озера одним стрибком наздогнати архангела Михаїла в краденій одежі й ухопити хитруна за ногу, здерши з нього, коли вже не плавки, оскільки той встиг вивернутися, то бодай лівий чобіт, заки Михаїл, луснувши голого Люцифера Господнім мечем, що в нього обернувся з волі Всевишнього соняшний промінь, загнав колишнього першого янгола під землю, яка одразу ж здибилася бескидами від підземних сновигань поверженого янгола, головна сила котрого лишилася в осяйних шатах, подібних до Мартиної сукні, що від настирливого Ковжунового погляду розійшлася небом (чи не це й мав на увазі Чоботаренко, говорячи про блакитність Мартиної роби? ), яке посередині заокруглилося, випнувшися вперед, майже так, як це теперішні підлітки видмухують з уст опуку з жувальної ґуми, у світлову з перлямутровими вилисками кулю, і тоді з цієї кулі крізь вихором розчахнені вогняні стулки і виступив із ґирлиґою дід Панас, прозваний хустівськими шибениками Саваофом, лише тепер колись збабчене обличчя діда Панаса посвітлішало, помолодшавши, а постать ніби дещо виросла супроти того, як її запам’ятав Ковжун з тієї днини, коли дід Панас, спершися на вогняну ґирлиґу (може, він її й справді, як подейкували місцеві розумахи, фарбував на червоне, аби його боялася докучлива дітлашня), розмовляв з малим Онуферком на Замковій горі біля того джерела між верхнім і нижнім кладовищами, з якого десятирічний Онуферко, вперше згайнувавши школу, бо тієї днини якась нелюдська сила потягла його на Замкову гору, напився був води, ще не знаючи, що він покуштував, як йому одразу й витлумачив дід Панас-Саваоф, води мертвих, і справді, хіба згодом не бачив Ковжун навіч усіх тих розстрілюваних, виморених голодом і покатованих земляків?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 5:
— унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні. Тобто, та душевна фльора, завдяки якій перегодя його, Сороки, давні знайомі порвали з ним взаємини з огляду на, мовляв, його, Сороки, фальшиво зрозуміле, а тому й винятково небезпечне донкіхотство, надто недоречне й визивне за часів, коли треба знову всіляко рятувати власну шкіру, залазячи в нори, а не бігати за химерами на подобу якоїсь там задрипаної вільної України, непотрібної жодному найшолудивішому собаці на світі, а не те що едукованій, із незакаляним селюцькими кізяками мозком людині, наражаючися на кулю чи зашморг із першого-ліпшого балькону нових можновладців, — та душевна фльора почала наростати в ньому ще й раніше, проте саме від тієї алма-атинської хмарини в ньому, Сороці, остаточно оприсутнилися й попливли ті мікроскопічно-тремтливі живі нитки, — спочатку лише поодинокі медузні мережива, мачини, переливні калачики, порхавки й ніби з самих зірок, тільки не колючий, а драглисто-щемливий заячий холодок, всі ці переливні утвори, що виникали й осідали на дно серця нескінченними скойками тисячолітніх вапнякових нашарувань (він, Сорока, кожною волокниною єства відчував цю тисячолітню тяглість, дарма що в дійсності це, може, не тривало й секунди), утворюючи рухому товщу доти незнаних, однак (і це для нього, Сороки, виявилося небувалою новиною) досить агресивних, а заразом не так і агресивних, як радше шпичасто рвучких, — байдуже що вони щільно йшли вгору базальтовими рурами, залишаючи згодом після себе вивітрені навколо, а тому наче штучно вґвинчені в рівнину, вулканічні комини з компактною серединою, — почуттів, звідки вряди-годи до свідомости блискавкою просмикувався здогад, що й змусив його, Сороку, по-інакшому глянути не лише на тітку, а й на себе самого, а заразом і на весь світ.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”