навертатися

Приклад 1:
— та й кому спало б на думку, що наївне дівчисько, яким вона, Діяна, й справді була, крім того ще й упертий, старий віслюк, що завдяки своїй упертості, — спадкові дикунської крови, як це врешті-решт дійшли висновку зневірені навертальники, — простує власною стежкою, не бажаючи навертатися, хочби й скільки спокушали його сирени?) на їхній спосіб життя й мислення, не здогадуючися, що Михасюки всі ходили лише власними путівцями, як це вона, Діяна, тоді вперше відчула, усвідомивши, що вона — отака, як вона є, дурна, розумна, приваблива чи бридка, але відмінна від інших, і для того, щоб бути собою, їй не треба ні гашишу, ні перших-ліпших ліжок, бо що більше її навертали, то затятіше вона трималася свого погляду, байдуже, чи вона мешкала в Нью-Йорку, Бангкоку чи Парижі, звідки вона, Діяна, невдовзі виїхала, — помандрувала до Риму, а тоді, щоб не засиджуватися на одному місці, до Лондону й Мадріду, не так, звісно, вдосконалюватися в штуці, зокрема в малярстві, в якому вона тоді з деяким успіхом вправлялася, як просто, аби дещо розглянутися на світі, подихати іншим повітрям, побачити інші обличчя й звичаї, бож її, Діяну, непосидющість якої дивувала її однолітків, далеко менш рухливих, ніж наступні покоління, тягло скрізь, у тому числі й до Хусту, подивитися, як там живуть її далекі кревняки, ну, й Очевидна річ, до Львова й Києва, куди її однак не пустили з огляду на її короткотривалу заанґажованість в українській громадській діяльності в Америці, змусивши обмежуватися (на її, Діянине, щастя) гнилим Заходом, де вона, Діяна, не кепсько давала собі раду, оскільки з мовами вона ніколи не мала труднощів (властивість, яка проте не зробила з неї поліглота, бо хоча вона, Діяна, за кілька місяців перебування в чужій країні досить пристойно порозумівалася з людьми їхньою мовою, — вона так само легко й забувала опановане, щойно їй доводилося переїздити до іншої країни й жити в новому оточенні, оскільки щось у її єстві вважало те знання зайвим балястом, не потрібним для розвитку її особистости, і тому, міняючи край, вона, Діяна, ніби при тому і міняла душу й тіло, водночас залишаючися незмінною), що, ймовірно, й розвинуло в ній нахил подорожувати, і цей відтинок її єства не заторкнула старість: вона, Діяна, у свої шістдесят років так само радо подорожує, як і в шістнадцять, — до найвіддаленіших закутків земної кулі, бачених уперше, і до країв, де вже кілька разів бувала, коли після неофіційної, а згодом і офіційної шлюбної розлуки жила деякий час не лише в Европі, айв Африці, Латинській Америці, Індії й В’єтнамі, а після другої світової війни (не одразу, а п’ятнадцять років після Гірошіми) в Японії, де, між іншим в рамках конгресу, присвяченого йоґі (а вона, Діяна, деякий час набагато інтенсивніше, ніж тепер, практикувала йоґу), пробула місяць у даосистському манастирі в Кіото, в якому їй, Діяні, відкрилася сутність рококо, і то вже не мало значення, чи й справді до того приклав своїх рук давно загиблий, а в клітинах її мозку вічно живий Олекса Дорощук, що нагло, внаслідок її, Діяниного, внутрішнього зосередження, промовив до неї з надр пам’яті, а чи просто її, Діянине, єство поволі, проте неухильно, час від часу заходячи в нікому не потрібні життєві печери, відсиджуючися напридорожно- му камінні й ловлячи ґав, врешті-решт таки підводилося, чапало вперед, повзло на всіх чотирьох, промацуючися крізь лябіринти з’яв, аж поки відкрило (і це відкриття одразу приборкало хаос і в ній, Діяні, і поза нею, одним помахом ніби раз і назавжди розставивши речі на свої місця), що всі інші культури, стилі й світогляди, які вона, Діяна, досі подибувала, мірою того, як вона їх докладніше брала під люпу, незмінно виявлялися для неї або завеликі, як буддизм, або замалі, або надто репрезентативні, або дитинячі, а давно віджиле, ніби легковажне й поверхове, а насправді надиво світле й гуманне, свідомо обмежене людською міркою рококо серед загального здичавіння й отваринення, коли цілі народи відкрили серце ненависті й морокові, промовило до неї, Діяни, саме тим, що за рококо, цього чергового відліку часу перед поновним занепадом культури, завжди завершуваним гільйотиною, яка тепер набрала подоби атомного гриба, людина, як ніколи ні доти, ні пізніше була мірилом світу, саме оцією свідомою обмеженістю й однофасет- ністю змушуючи багатовимірну, незбагненну людському розумові потвору, всесвіт, перед яким пустилося берега притлумлене кінцесвітнім видивом людство, — впорядковуватися в зримі, чітко визначені хвилястою формою, ніби грайливі витки, котрі приборкують зло й хаос, — процес, що його вона, Діяна, повністю усвідомила навіть не в даосистському манастирі, де вона, Діяна, дійшла висновку, що їй, як задля особистої, так і задля світової рівноваги, конче треба плекати рококовий сад, — а коли їй, Діяні, невдовзі після повернення з Японії довелося підстригати не у власній, натоді ще зовсім малій і досить занедбаній посілості в Пенсільванії, а в одного знайомого в Каліфорнії звичайнісіньку, надто вибехану вгору тую, бо тієї миті, як з-під ножиць посипалися відтяті запахущі вахлярики, їй, Діяні, наче вона садовими ножицями ненароком відтяла на власних очах м’ясисті бганки, що досі затуляли від неї справжню пов’язаність речей, — відкрилося, що, обтинаючи дерево чи кущ на ромб, зірку, піраміду чи будь-яку іншу форму, людина не калічить природу, як це виглядає на поверховий, надто спрощений погляд, а приневолює природу, цю міріядного- лову потвору, рухатися в межах закону, встановленого людиною, цим обертаючи вогневергальні пащеки на водяні бульбашки водограю й підпорядковуючи їх числу й логосові, відступивши від якого, гинуть культури, бо щойно людина пускає в непам’ять цей століттями гірко виборюваний від мороку досвід або засинає на чатах, гадаючи, що воно саме якось обійдеться, як хаос поглинає цілі народи, і тому її, Діянина садиба, — це ані скоробагатьківська забаганка, ані не витвір хворого мозку, а зовсім реальний силовий центр опанування стихій, що зводиться не до одноразового акту, а до постійної дії, оскільки природа жива й вічно змінна, внаслідок чого людина не може одноразовим вчинком назавжди приборкати рухому, здиблену на поверхні плівками проминальних з’яв, як пастками, безлику стихію, як не може на віки вічні підрізати дерево чи кущ, однак саме цією повторністю, саме тим, що людина знову й знову обтинає дерево й підгирює куш, вона не тільки визначає певні координати природі, а й ніби накидає вуздечку на хаос, змушуючи руйнівну силу (а кожна непогамована сила — руйнівна) служити порядкові, світлу й добру, без яких чоловіка одразу ж поглинає морок, що тепер, загрозливо порушивши рівновагу на користь зла, навис над людством, яке, забувши, що людина створена на подобу Божу, мовляв, звідки в купці слизу таїтися іскрі Господній?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”