наталка

Приклад 1:
Володимир Крекотень, дві Світлани — Попель і Кириченко, Наталка Чорна, Іван Бажинов, Микола Павлюк та інші, молоді колеги з Інститутів мовознавства й археології, з якими ми ділили третій поверх теперішнього Жовтого корпусу університету. Гуртом ходили в театри, у філармонію, робили «вилазки» на природу, зокрема на дачу до Наталки Чорної в Біличі, на чарівні плеса Матвіївської затоки.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
98 Інформація видавця Михайлина Коцюбинська КНИГА СПОМИНІВ Редактор: Наталка Бордукова Макет: Денис Ткаченко Малюнок: Дмитро Бублик Видавництво «Акта» www.acta.com.ua Моя Книга Споминів складається з трьох органічно взаємопов’язаних частин, з яких вимальовується (принаймні цього хочу) цілісна мемуарна версія життя автора. За специфікою своєї пам’яти я не схильна (а то й нездатна) до докладної епічної оповіді — віддаю перевагу окремим «кадрам», зосередженості на важливих, знакових, стереоскопічно побачених й екзистенційно відчутих епізодах, подіях, постатях, знаю ціну моменту з його «смаком» і «запахом», з його тривалим відлунням у моїй (і не тільки моїй) долі.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 3:
ніяк не ухиститься винести живої води на люди, вчинок, — заради якого він, Свирид, може, й взагалі прийшов на світ, як це незадовго перед цим у розмові обмовився був дядько Данило, — і від цього сльози самі починають нестримно литися Свиридові з очей, а там, де вони скапують додолу, земля стає прозора й розступається перед Свиридом, і він так довго падає вниз крізь поруйнований цвинтар, аж йому ввижається, ніби це падіння триває ціле життя, і якимось робом це і є все його життя, тільки без пізніших подій у ньому, тобто він чує ці події: чи радше вибоїни в просторі, де ці події відбуватимуться, однак самі вони ще не відбрунькувалися від суцільної магми майбутнього, невиопукленого в поодинокі нерозпливчасті з’яви, — але що це його, Свиридове, подальше життя, яке щойно промайнуло перед ним, Свирид відчуває ще й тоді, (хоча невдовзі це відчуття й вивітрюється), як він нарешті після нескінченного падіння, від котрого ниє всередині, опиняється по іншому боці єдиної вцілілої від масового руйнування церковної стіни на базарі, куди його привів голос дядька Данила, якого він уже не подибає в живих, байдуже, що Свирид ще не втрачає надії його побачити, аби якнайшвидше поділитися з ним здогадом, котрий згодом переросте в цілковиту певність, що він, Свирид (звісно, це так боляче, що за першим разом йому не поталанило винести звідти живої води, однак іншим разом він ліпше підготується й надолужить згаяне, навіть якби задля цього й довелося трудитися все життя, бож він тепер уже знає), що він, Свирид, щойно побував на Лемішкових загиблих континентах, про котрі він роками пізніше (тоді, як остаточно помириться з думкою, що, може, його тільки тому Й відпустили з порожніми руками назад, аби він сповістив про те інших) уперше розповість своєму дев’ятирічному Данилові над Атлантичним океаном, коли застарілий тримоторовий військовий літак, що ним Свирид п’ятдесят сьомого року разом з рештою повоєнних запізнілих (частково через хвороби, частково через мстиву чужу ненависть до ще ніяк не видушених і не відданих конопатому на поталу українців, а частково й через свої прислужницькі доноси) емігрантів летітиме до Сполучених Штатів, коли застарілий літак триматиметься двісті метрів над водою внаслідок зіпсування мотора, і Свирид Позенко серед вереску малечі й поодиноких раптових схлипувань дорослих, яким аж ніяк не хотілося до мокрої домовини, на яку загрожувала обернутися кожна повітряна яма, — з секунди на секунду очікуватиме кінця, оскільки він, Позенко, ніколи не сподівався, що літак, який вряди- годи крилами майже черкав хвилі, то поволі набираючи висоти, то знову провалюючися вниз, несусвітенним чудом долетить до Рейк’явіку, де направлять мотор і решту біди, та що всі пасажири на тому самому літаку з короткою зупинкою в Ґузбеї за добу повітряної трясовиці живі й здорові доберуться до Нью-Йорку, замість стати поживою для акул, — причина, чому саме тоді над океаном він, Свирид Позенко, вперше й розповів Данилові про загиблі континенти, про близьку присутність яких йому згодом, хоч і запізно, нагадала та вогняна куля в Індійському океані, в котрій без жодного звуку й сліду на його, Позенкових, очах розчинився зустрічний англійський пароплав, що, не виключене, колись, може, за кілька років, століть або й тисячоліть на тому самому місці знову вирине цілий і неушкоджений, як це, властиво (і Позенко незламно вірив у це) станеться і з його Данилом, котрий офіційно нібито загинув у В’єтнамі, оскільки в смерть старшого улюбленого сина, і то не просто сина, а найліпшої, найдосконалішої частки його, Позенка, він просто не годен був повірити вже хоча б і з тієї, далеко не єдиної, причини (Позенко мав також інші, не менш значущі прикмети й знаки), що Наталка Біланюк, дружина Миколи Біланюка, молода, приваблива, лише трохи загруба п’ятьох Дітей, яка, видно, махнула рукою на американську великомученицьку дієту, від котрої й бабуні плигають худющими козами, і, замість виплекувати в собі осину талію, ціль і завершення марнотного перегодованого життя, на здивування чоловіка й усіх знайомих, раптом записалася до заочного коледжу, ставши студенткою, з якою Позенко трохи довше, ніж звичайно, завів був Розмову дослівно напередодні від’їзду на розшуки синової могили, чи сама Наталка Біланюк, з котрою Позенко трохи поділився своїми плянами (адже з кимось мусів і він поділитися), раптом Розповіла йому, прикликавши небо в свідки, що їй снився Позенків син так, як сняться лише живі, і тієї ж миті він, Позенко, усією істотою відчув, аж кожна клітина спалахнула й заспівала (бо › Наталка лише зайвий раз підтвердила, що він і без неї знав): його Син. Данило, живий, живий, живий!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 4:
Звісно, Позенкові й на думку не спадало замислюватися, чому це так говорить Наталка, яка бачила Данила перший і останній раз у житті тоді, коли Данило напередодні від’їзду до В’єтнаму завітав був до Мироненків, до яких саме зайшла Наталка забрати обіцяні матеріяли для Богдана, свого чоловіка, що йому Мироненко постачав деякі статистичні дані для докторської дисертації, сумлінно вишукуючи всім, хто до нього звертався, найрізноманітніші довідки, старі книжки, річники, часописи і навіть листівки з ще або вже не взятих на облік пакунків у книжкових, не призначуваних для ширшого користування, сховищах, куди він як бібліотекар мав необмежений доступ, тішачися, що принагідно можна комусь допомогти, — діяльність, яка, попри інколи досить обтяжливі клопоти, давала Мироненкові майже таку ж насолоду, як коли він когось з кимось знайомив у переконанні, що кожне знайомство — це не пуста розвага для плескання язиками, а сигнальний знак Провидіння, котрий треба лише не проґавити й зуміти належно відчитати, оскільки весь світ — це суцільні значущі знаки, повз які людина байдуже й легковажно проходить, замість на хвильку зупинитися й замислитися, щоб втрапити на стежку свого призначення, той кролітко відщеплюваний провидінням для кожного промінь із загального жмута космічного шляху, що ним рано чи пізно має йти людина, а для цього їй ніколи не завадить і трохи допомогти, до чого Мироненко з вибачливою усмішкою, мовляв, життя й так надто коротке, квапився прикласти рук, тим більше, що це, як він додавав, крім доброї волі, нічого не коштувало, залюбки знайомлячи усіх з усіма, як тепер Наталку з Данилом, хоча Данило не звернув жодної уваги на Наталку (його очі байдуже, не зупиняючися, пробігли по її надто тілистій постаті), котра саме тоді була на четвертому місяці вагітности п’ятою і, як Наталка домовилася з чоловіком, останньою дитиною, бо їй уже остобісіла надто часта вагітність, попри те, що вона, звісно, любила весь свій численний виводок, якого так хотілося Богданові, а Наталка досі не перечила тому, як не перечила й Мироненкові, коли він н познайомив з Данилом, який ледве глянув на неї і, лише з ввічливости промурмотівши «дуже приємно» (ці рятівні барикади ввічливости), заговорив до Тетяни Тимофієвни, прохаючи дати йому, якщо в неї знайдеться, таблетку аспірини проти болю голови, спричинницею якого (бож Данило гинув, що ануж він її не побачить перед від’їздом) була Оришка Тарасів, найгарніше, найжаданіше, найкусючіше й найощасливлювальніше створіння, а котрому розчинилися всі жінки світу тієї хвилини, як на Данилове благання розрадити, чи вона його бодай трохи, ну, скажімо, на чверть мізинчика любить, Оришка, закругливши й так надто великі очі, засміялася, мовляв, її хвилюють лише відлюдки, що на них не вішаються жінки, отож йому, в кого на кожному пальці по десять ‘ дівчат, доведеться довгенько вичікувати її любови, та й потім він, Данило, рішуче не її тип, як можна любити чоловіка з клясичним профілем і півнячою ходою? тобто чоловіка, якого розбестили; жінки?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 5:
— а тут саме й трапився Богдан, — зрештою, вона, Наталка, й не нарікала, як інші, на те, що, самозрозуміла річ, існували деякі незначні розбіжності між ними, спричинені різними вдачами, як це неминуче за кожного співжиття двох людей, та й розбіжності ці виявлялися, коли так подумати, радше в дрібницях, ніж у суттєвому, тільки розбіжності чи не розбіжності, а вона мала з Богданом четверо малих дітей і чекала на п’яте (Богданові, чи не тому, що юнаком він перехворів на важку туберкульозу, завжди хотілося бачити навколо себе купу власних дітлахів, а вона, Наталка, не перечила, спочатку з недосвідчености, а згодом, аби не воювати з Богданом, який ніби заповзявся не давати їй перепочинку від частих вагітностей, щоб, як це інколи здавалося Наталці, хоч, може, саме тут вона найістотніше помилялася, остаточно відгородити її від довкілля, надто ж від тих надмір незалежних, переважно однодітних або й бездітних її однолітків, котрі в дванадцять мали більше життєвого досвіду, ніж вона в двадцять сім, однак цей брак досвіду не турбував Наталку напевне й тому, що хоч вона й народжувала одне за одним дітей, якимось дивним робом вона все ще спала), і тепер їй, вагітній (щоправда, про цю вагітність, крім неї, ще ніхто не знав) далебі аж ніяк не личило (та й не вміла вона) бігати за чужими чоловіками, навіть якби він її зажадав (чи задля Данила все залишила б і побігла?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”