настільки

Приклад 1:
Аналіз сучасного стану логістики на польських підприємствах Результати емпіричних досліджень мають комплексний характер і є настільки універсальними, що дозволяють оцінити рівень пристосування фірм до вимог, що ставляться закладам – ланкам міжнародного логістичного ланцюга. Враховуючи, що в цьому особливому випадку оцінювання ефективності управління міжнародною логістикою відбувалося на підставі врахування кількісних і якісних показників, висновки, що можна сформулювати як результат виконаних досліджень, повинні бути індивідуалізовані відповідно до окремих сфер діяльності підприємства.
— Невідомий автор, “083 Mlr22”

Приклад 2:
З першими ж тактами Доктор заснув, звісивши лисіючу голову на груди і дивлячись уві сні на улюблених рибок, довкола нас метушились якісь технічні виконавці з коротко­ хвильовими раціями та в бронежилетах, можливо, чиясь охорона; я розпізнала одну з тем Доніцетті, але рознощиця оранжади виправила мене, шепнувши «bello Bellini»1, в такому разі це могло походити з його опери про Ромео і Джульєтту, проте її не було заявлено в програмці, а я знаю її лише уривками; диригент уже з самого початку завівся настільки, що мало не вискакував з ями, однак, добивши до кінця увер­ тюру, оркестрові довелося негайно залягти, позаяк на сцені сталося один за одним відразу три різнокольорові вибухи (режисерська знахідка Кулікоффа), на щастя, нікого не вбило і навіть не поранило; це дало змогу розпочати нарешті акцію: сцена була переповнена людом, мішанина одягів аж волала 1 «Чудовий Белліні» (італ.). ПЕРВЕРЗІЯ 164 несмаком, античні персонажі Вівальді, Монтеверді та Стра- винського — в яскравих туніках — доповнювалися середньо­ вічними плащами з «Ріґолетто» і кринолінами з «Травіяти», дехто з акторів залишався у джинсах, окремі бестії вертілися в самих лише трусиках, ще інші — навіть без них; усе це рухалося, кипіло і хвилювалося, зусібіч прошивалося підсвіт- ками та лазерними променями, над сценою виникали світляні контури Кампаніле і вежі Орольоджіо, сирійських колон, літаю­ чого лева, перевернутої ґалери, спеціяльні вітрові аґреґати нагнітали хвилювання свинцевих вод, кораблі в бухті тріщали і перехилялися, сцена крутилася разом із танцівниками, невтішний Орфей співав свою власну арію з опери Ґлюка, але в неймовірно пришвидшеному темпі, адже слід було встигнути до початку дощу, чорна хмара, нависла над островом Джудеккою, таки проливалася на глядачів дощем і градом (кожна градинка була виготовлена з гірського криш­ талю буранськими майстрами, містила на собі інакший малюнок і всього їх було чотириста сорок тисяч); ревіли дикі звірі в околицях Дзаттере, але й вони замовкали від Орфеє- вого співу, — виконавець головної ролі був доволі грубеньким і мав короткі ноги, навіть просторому чорному плащеві не вдавалося приховати округлість його животяри; виконувані зі сцени вокальні партії зовсім не відповідали змістові опери, деякі співці та співачки зненацька включалися в гру зі своїх підсадних місць у партері та на балконах; для того, щоб якось тримати акцію в берегах сюжетного русла, режисером було понавигадувано довгі й нудні речитативи, з яких, властиво, ми й довідувалися (попри лібрето в програмці), що ж відбува­ ється у цій перемішаній дійсності.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
Звісно, перегодя йому, Сороці, було невтямки, яким побитом розмова з випадковим чоловіком могла так вплинути на нього, попри те, що він, Сорока, ані не сп’янів настільки, аби не пам’ятати, що чинить, ані не відбіг глузду від гарячки й марень, щоб не відрізнити, де дійсне, а де уявне, і як це взагалі скоїлося, що він, Сорока, справді зняв зі штанів пасок, устромив голову у дбайливо злагоджений зашморг і повісився на дверях вокзальної вбиральні, що їх задом виламала та заблукана серед навколишнього шабашу українська селянка, переповнений сечовий міхур якої врятував йому, Сороці, життя, внаслідок чого він, Сорока, відмовився від подорожі на Україну, котру прислужники тьми приборкували штучним голодом, повернувся до Алма-Ати, тільки не до тітки, а до закутка, що його він, Сорока, винайняв у Рашіда Бодмаєва, узбека, якому він продав батьківський годинник, тікаючи від надто владної тітки, що місяцями пізніше, здибавши небожа на вулиці, замість закидати його докорами (а таке відхилення від тітчиної звичної поведінки мало означати, що й залізну вдачу часом долала самотність, і тітка мимоволі потяглася до несподівано віднайденого небожа, хоча спонтанного вияву почуттів він, Сорока, принаймні досі, не помічав у своєї родички, яка, врешті-решт теж була людиною, яку, бодай теоретично, вряди-годи мусіли опадати почуття й настрої, як і решту смертних, однак це ще не виключало й іншої можливости, а саме, що тітка вирішила йому, Сороці, показати вишу клясу примирливої поведінки і з цезарським розмахом, мовляв, ах ти ж, голопуцьку, знай наших! — унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 4:
Щоправда, вона, Марина, ще не поворохнула пальцем, аби цей вибір став чинний, ще всі події лежать згорнені в мачину, чекаючи, аби на перший порух вій вигромадитися горою чи зяйнути проваллям під її, Марининими ногами, хоча досі вона, надиво, легко (поки не прийшов її час) уникала певних життєвих пасток, належачи до вдач, що мало не з дитинства без зайвих вагань знають, чого вони хочуть і куди прямують, керуючися не щосекундно змінними настроями, а стабільними напрямними розуму, який уперше зрадив її, спонукавши наробити купу дурниць із далекосяжними й прикрими ускладненнями, що їх (як це їй, Марині, стало здаватися, очевидна річ, не в Турню, не в Ґрімо і не в Ляванду, а тридцять років пізніше, коли її власний син сплутався з набагато старшою від нього та ще й одруженою жінкою, а дочка рано одружилася, взяла шлюбну розлуку й знову одружилася) вона, Марина, може, й потребувала, щоб стати людиною, виборсавшися з тієї аморфної, зарозумілої й нетямущої купи плоті, якою вона була, і тому якась чарупка її єства, дана вищими силами людині, замість каганця в дорогу, рятуючи її, Марину, а назовні ніби топлячи, й вимкнула на якийсь час у ній її найбільшу силу, розсудливість, завдяки якій вона, Марина, ніде не схибивши з вибраного нею шляху, залишилася б до скону людиною без закиду, а насправді бездушним сухарем, що нудить світом, отруюючи існування собі й іншим лише тому, що розминулася зі своїм призначенням, яке довіку не даватиме чоловікові спокою, а щоб такого їй, Марині, не приключилося, якась частка її єства й веліла їй, Марині, раптом стати на голову, що одразу ж і призвело і до півторарічної перерви в навчанні, і до болючого розриву з батьками, і до народження малого Гната, якого вона, Марина, зачала, перебувши з Гнатом лише одну ніч, і ще ненароджене життя якого (попри короткотривалу власну розгубленість, материні плачі й вимоги заради благопристойности направити все абортом, хоча згодом та сама ладна була відати за цього онука життя) вона, Марина, не схотіла пожертвувати кровопивним химерам, дарма що до кровопивних химер належали і батькові амбіції зразкову пещену дочку, і материні дорікання, що вона, Марина, вкрила соромом їхні голови, збезчестивши їхній рід, у якому не було покриток, — дорікання, що тоді вперше відкрили їй, Марині, очі на пустопорожність усіх химер на світі й привели її до того летаргійного сну, що його вона, Марина, ймовірно, потребувала, аби перегодя підвестися на ноги, закінчити дисертацію, котра виглядала назавжди похованою в пелюшках, домовині незліченних жіночих доль, влаштувалася викладачем французької мови й літератури (відкривши в собі хист педагога, спроможного промовити до учнів живе слово, хоча згодом вона, Марина, на довгий час облишила викладацьку діяльність, помітивши, що її зрівноважений і винятково вирозумілий чоловік, неконтрольовано гостро ревнує її до фаху, який вона, трохи повагавшися, змінила, переключившися на медицину, аби не споруджувати китайського муру, неминучого супружнього пекла, між собою й чоловіком, з яким вона через самотність, яка дедалі важче давалася їй взнаки, погодилася спільно жити), одружилася з Василем Пацьорою, котрий, попри його своєрідну ревнивість до її викладацької діяльности (до чоловіків він її не ревнував, може, тому, що після Гната ні один чоловік її, Марину, по-справжньому не цікавив, і це Василь відчував), який виявився покладистим товаришем і добрим батьком не лише їхньої спільної дочки Дарусі, а й пасербові, Гнатові, що назавжди зберіг прив’язаність до Василя, прийнявши його за батька, про якого Василь умів малому Гнатові багато цікавого розповісти, щоразу дивуючи її, Марину (і це було те, заради чого вона й ішла на великі поступки), скільки в нього вродженої, ніби й зовсім простої, а заразом аж цнотливої делікатности й доброти, що їх вона, Марина, свого часу, бувши поглинена любов’ю до Гната, не помічала, ні на мить не припускаючи, що Василь у її житті колись щось означатиме, ба більше, що саме він стане її, Марининим, чоловіком майже сім років після того, як вона, Марина, тієї незабутньої ночі в Ляванду віддасться Гнатові за три дні до того, як Гнат, що ані трохи не здивувався, коли вона, Марина, застукавши його самого на веранді, де він, замість нагорі грати з Мироном і Василем у доміно, нічого не помічаючи навколо, дивився на море, підійшла до нього ззаду й, затуливши йому очі долонями, обережно поцілувала його, чуючи, що жодна сила не відірве її від нього, — на її, Марининих, очах зірветься з кручі, котра, — ймовірно, внаслідок зливи, яка, розмиваючи в щілинах ґрунт, тривала всю ту ніч, коли вона, Марина, опинилася в Гнатових обіймах, — відколеться й обвалиться в море, потягнувши за собою й Мирона, Гнатового нефортунного рятівника, тіло котрого за кілька днів, на відміну від Гнатового, віддасть море, задовольнившися Гнатовим, що, бувши часткою природи, яка раптом надумала рвонути до себе в первозданний хаос випущене на люди своє чадо, розчиниться сіллю в водній стихії, скинувши тимчасову й недовготривалу людську подобу, — про що вона, Марина, здогадувалася, тримаючися за стовбур осокора й дивлячися на освітлені місяцем річкові сплески, бож саме в Турню на воді, на якій Провидінню забаглося вилити воском її долю, вона, Марина, на коротку мить з цілковитою ясністю знала, що так воно й станеться, хоча згодом те знання розлізлося на боки куснями беззмістовної плазми, як і той стан, внаслідок якого вона, Марина, у неповні двадцять два роки вперше відчула себе такою старою, наче вона вже прожила свій вік, народивши двадцятеро дітей, звідавши розчарувань, втрат і тягару існування, дарма що вона ще й не починала жити, однак тоді в Турню завдяки душевному струсові, спричиненому незначною суперечкою, яка стала тим випадково пожбуреним камінчиком, що урухомлює гірські обвали, вона, Марина, ніби пробіглася уздовж власного життя, й її опала цілковита байдужість до того, чи вона, Марина, жива, а чи мертва і що з нею далі станеться, настільки через випадкове переміщення в ній почуттів, усе виявилося несуттєвим, а головне, зовсім не тим, заради чого варто було жити, і тому в ній не ворухнулося ні страху, ні здивування, коли вона побачила, як перед нею, лягаючи на воду дедалі ширшими петлями, слідом за видовженими млинцями місяця, спливають у безвість дорогі їй, Марині, обличчя, разом з їхніми вчинками, витягненими кольоровою ґумою в плинні касети майбутнього, і, властиво, тоді вона, Марина, дивлячися на воду, а крізь воду, наче в саму себе, як ніколи ні доти, ні пізніше, просто тому, що все її єство інтенсифікувалося тоді під несамовитою напругою, яка потім усе життя йшла на спад, — на якусь коротку мить доглибинно збагнула сенс існування, краєчком свідомости, що плавала десь збоку, як корок на воді, стверджуючи, що вона, Марина, зараз цілком байдужа і до смерти, і до життя, котре вона віджила, не почавши жити, і до того, скільки часу вона бігтиме в колесі, хоча тоді їй, Марині, на відміну від кількох місяців перегодя, найкритичніших у її існуванні, й на думку не спадало полагоджува- ти самогубством життєві ускладнення, яких у Турню ще не існувало, оскільки вона, Марина, чула в глибинах свого єства атавістичну відразу до деструктивних первнів, відразу, що її природа, ймовірно, закладає в усіх зберігальниць роду, що виношують у собі життя і що, тільки ставши на прю з природою (данина виламові в особистість), підпадають шалові самознищення, — а просто її, Марину, заполонило тоді відчуття несвітської правди, що раптом дмухнула на неї з найпотаємніших глибин існування, які на секунду зблиснули перед нею, дарма що вона, Марина, навіть бачачи їх перед собою, не збагнула їхньої всеохопної значущости, як то людина чинить на кожному кроці, не помічаючи сигналів перестороги чи порятунку, що їх милосердна доля вряди-годи викидає своїм підопічним створінням, однак пережиття цього нового, незнаного досі, байдуже що не цілком усвідомленого досвіду, залишилося бриніти в ній, Марині, приглушеною, проте стало присутньою в її єстві нотою, від якої в ній, Марині, ширилося незбагненне їй самій вичікування і аж мерехтіння, і тому, коли Мирон і Василь, занепокоєні її довгою відсутністю проти ночі, нарешті здибали її, очевидна річ, уже не над річкою, а як вона, Марина, поволі мандрувала їм назустріч польовою дорогою, вона настільки опанувала себе, що не лише розповіла Миронові й Василеві досить вірогідну вигадку, чому її, Марину, змордувало пізньої пори блукати полями й прибережними хащами, а й, повернувшися до кемпінгу, спромоглася без унутрішнього тремтіння пожартувати з Гнатом, мовляв, вона, Марина, надхнена Гнатовим нестримним замилуванням до природи, вирішила, як каже Гнат, задля ліпшого обміну речовин в організмі, зблизька послухати жаб’ячого кумкання над річкою й принести Гнатові в подарунок бодай одну з жабок, які однак, чуючи в ній, Марині, міщучку-відступницю від природи, не підпустили її близько до себе, резервуючи цей привілей для Гната, до котрого вони самі лізли на долоню і котрий брав їх у руки без жодної огиди, як і гадюк, проти чого вона, Марина, вже, звісно протестувала, і то досить енергійно, як це незабаром і трапилося на черговій зупинці поблизу Ліону, коли з придорожнього лісу, де вони зупинилися розім’яти ноги, піти до вітру й перекусити, Гнат приніс у сорочці, за його словами вужа, а, як на неї, Марину, справжнісіньку гадюку жовтого кольору з чорними візерунками на спині на подобу отруйних мексіканських ящірок, — знахідку, що її Гнат конче хотів везти з собою в авті, проти чого, самозрозуміла річ, в один голос запротестували — не лише Марина, а й Мирон і Василь, змусивши Гната негайно віднести якомога далі в кущі й випустити під три чорти своє цінне надбання, оскільки авто — не звіринець. Зрештою, якби вона, Марина, беззастережно підтримувана на цьому пункті і Мироном, і Василем, не стояла на перешкоді Гнатової надто пристрасної любови до тварин, то в авті вже спільно подорожували б не лише ховрахи, їжаки, вивірки, гадюки й саламандри, а й напевне й той, завбільшки з однотижневе ягня, переметний монстр чи (згідно з Гнатовими запевненнями, які не абияк спантеличили й її, Марину, і Мирона, тим більше, що ці запевнення, котрі жартома виривалися в Гната й раніше, посипалися з Гнатових уст уже цілком поважно, щойно його привели до тями, витягши ледь живого з Рони, коли він у проміжках між блюванням, молов нісенітниці, до яких, крім Василя, зацікавленого з огляду на свій майбутній фах радше медичним боком справи, ніхто дуже не прислухався, хоча тоді в ній, Марині, ворухнулася підозра, що або в Гната й справді час від часу розклеюються клепки в голові, або він дійсно не такий, як усі, або й просто він з усіх них сміється, б’ючи їх у бутлю базіканням про полювання на тварину, яка не є твариною, а, властиво, казнащо, тобто) — залежно від терену, — червонаво-глиняна, опалова, молочного кольору чи аквамаринова ящірка, але, мовляв, не зовсім ящірка, а наполовину ящірка, наполовину цвіркуно-кавун чи огірок- сколопендра, який буває також подібний до качконоса-вивірки чи кенґуру-півня, чи, як це він, Гнат, бачив у Роні, до бобра з окуневою мордою, хоча насправді — це лялечка, в яку, мов у коштовну скриньку, оздоблену назовні несполучними у житті живими частинами різних тварин, комах чи риб, що служить за розпізнавальний знак для тямущого ловця, природа ховає кінці усіх з’яв, лягаючи інколи туди й сама перепочити, бож і в природі вряди-годи заходить павза на подобу звичайнісінького перекуру (про що йому, Гнатові, ще в десять років уперше розповів Палений Тарас, як його дражнили в Аделаїді після того, як він, доти звичайнісінький собі Тарас Падалиця, що, емігрувавши після другої світової війни до Австралії й наполегливою працею добігши сяких-таких статків, раптом продав хату, кинув жінку й дітей напризволяще й подався в мандри за опалами австралійською пустелею, звідки він повернувся із спаленою лівою половиною черепа й обличчя, всохлою рукою й ніби потьмареним розумом, аби, відцуравшися людей, оселитися здичавілим самотником у бляшаній халупі на околиці міста на пустирищі, куди інколи забігали гратися в розбійників діти, як Гнат, якого Палений Тарас вподобав напевно тому, що той його не злякався й не став дражнити, а за це Палений Тарас, що відтоді заприятелював з малим Гнатом, і навчив його не лише бачити, як росте трава, як перекидається в піску вітер, б’ючи по землі бобровим хвостом, як в евкаліптовому листку на три губи свище пустеля чи як із роси вилущується з різноколірними пелюстками зірка, а й розповів йому таємницю про сховок природи, що час від часу звиває свою лялечку в ящірці-потворі, змушуючи цю тварину, чи радше цей довільно зформований клапоть живої матерії, рухатися спіраллю, колом чи на подобу бумеранга, однак ніколи не по прямій, утруднюючи людині полювання за цим сховком, коштовнішим від найдорожчих скарбів, бо чоловікові, який ухиститься заволодіти цією лялечкою природи, не лише стає зрозумілою мова птахів і звірів, не лише йтимуть до рук скарби на землі й під землею, а й дається сила, на бажання стаючи невидимим, вершити нездоланне, — мрія людства усіх часів і народів, — тільки, мовляв, цю ящірку-неящірку зі сховком природи треба вистежувати дуже вперто, наполегливо, а, головне, без жодного страху й вагання перед загибеллю, оскільки ця жива скринька-ящірка дуже підступна й весь час збиває людину зі сліду, проте коли в чоловіка раптом без жодної на те причини починає блимати в очах, це найпевніша ознака, що ящірка біжить поруч, і її вистачає тільки вправно схопити, єдино що при тому не вільно ні про що стороннє думати, бо з миттю, як у мозку майне не те що думка, а випадкове слово чи образ на подобу легенької хмарини на ясному небі, ящірка з лялечкою природи без сліду щезає, спричинюючи за собою потоп, пожежу чи гірські обвали), і от за цією ящіркою, живим сховком природи, він, Гнат, і полював, щоправда, покищо марно, і в Австралії, і в Еспанії, і в Сарсепі, — де цей подібний до кавуна дебелий ящірко-цвіркун, якого він, Гнат, здавалося, вже схопив був за зелену ногу, тікаючи, обвалив на нього цеглу й глину, мало не задушивши його, Гната, — і в Роні, де цей самий ящірко-цвіркун, що прибрав вигляду бобра з окуневим писком заманив його, Гната, в корчі, звідки він, Гнат, його напевне витяг би, якби йому не забракло повітря, хоча він, Гнат, добрий плавець і не боїться жодних підступів, які йому, Гнатові, лише додають охоти ще настирливіше височувати цю незрівняну ні з чим здобич, бож він, Гнат, переконаний: однієї днини він цю ящірку- лялечку, хоч і яку відстрашувальну подобу вона прибрала б, таки вполює, байдуже, що тепер, занурюючися за нею, він, Гнат, мало не втопився в Роні.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”