Словник Української Мови
Буква
Нащось — прислівник, що вживається для вираження невизначеної мети, причини або наміру; відповідає на питання «з якою метою?», «для чого?»; синонімічний до «для чогось», «з якоїсь причини».
Уживається в реченнях для позначення неконкретизованої, невідомої або не названої прямо цілі дії: він прийшов сюди нащось; вона відкрила скриньку нащось.
Приклад 1:
Та вона ж була на паколi, а Гнат вчора взяв нащось вiрьовку. Чим же я її прив’яжу?
— Іван Карпенко-Карий, “Ivan Beztalanna”
Приклад 2:
але ти мовчиш… золото твоєї прірви будує гору — щоб нарешті ти мав ім’я… одсвіт у мокрій алеї — поцілунок давно схололий… ти далеко — а я ще далі… 208 далекий звук такий що тільки щілина… а потім — скрип… а за ним безгучний вибух темряви — це ти стоїш у дверях… але я пам’ятаю тільки щілину куди я входив розгортаючи простір… незаймані троянди гинуть а коли гинуть — то розквітають… але то вже інші троянди… 209 рука із синім визубнем зруйнувала день і тепер притомлений сиджу на поваленім стовбурі… аж сіль проступила — кінець роботі… тьмяно освітлений вхід до сутінку хоч і завузький та саме впору… ВХІД ДО СУТІНКУ ще з тих часів мур цей притрушений снігом… та від того він мені не чужіший аніж без снігу цей той самий мур що під ним я живу… 210 піраміди осипаються — і знову пісок в піщані годинники повертається… чужинець я нащось приставлений до крил зображення птахів дарую як той що перше обійняв мене… холоднюща вода жодного рибалки місяць у глибині ні з ким погомоніти… 14* 211 швидко темніє… ніч опадає на стук черевиків… хвилі бились в мені до вечора а потім лише шуміли невиразно… зіпершись на першу-ліпшу скелю що трапилась на дорозі — (на холодок) я стою вже майже з сухими очима… щоразу будеш вставати і вирушати до того місця де ніч надломлена… аж поки заблукаєш шукаючи надлому і не знаходячи ні цятки світла… 212 ЩАСТЯ І ЩЕБІТ тільки того й щастя що зубчики білі а поміж них рожеві а з часом — самі тільки сині — то пташка співати втомилась… цих гір і цих долин для мене вже не буде… ось мак… запам’ятай мене а я тебе… не бійся! — іволга гукнула я оглянувся й зникло все… хай і найбільша радість та не надовго вона: фонтан тримає синій день та від натуги врешті-решт темніє і пада тінь на моє лице… камінь видніє та він під водою… простягнеш руку і чутно прохолоду… на кінчику прохолоди — пустка і подумаєш: це ж нікого-нікого… двері що відчинені насправді зачинені… коли в натовпі стрінеш обличчя із журавлем запитай: яка у вас рана?
— Невідомий автор, “Mikola Sluga Pivoniyi”