Приклад 1:
що в сімнадцятому році разом з батьками, яким ще гуманний царський уряд, — і ця гуманність особливо поширювалася на національно свідомих представників тих уярмлених народів, котрі попри тристалітнє вправляння мозків не хотіли розчинитися в єдинонеділимній кошарі, — не давав кроку ступити «на власній, не своїй землі», змусивши батька через впливових знайомих шукати притулку у Львові, — приїхала на Велику Україну, куди надхненні, загнані в тарганові щілини соборники з усіх кінців імперії, навіть і з Зеленого Клину, — так, як згодом усі ті, що під час другої світової війни після втечі радянців із Києва, усі ті незалежники різних вдач і світоглядів наїжджали з-за кордону, аби їх одразу ж постріляли німці, — поверталися будувати українську державу, де невдовзі, як уже пролетарські, — але так само: всі в одну ногу — єдинонеділимці, — Ваньки постріляли її наївних татуся й неньку за злісний буржуазний націоналізм, незаперечним доказом якого виявилося їхнє контрреволюційне прагнення насаджувати в рідному краї ще не до кінця витолочену, якусь там задрипану українську мову й культуру, замість єдино рятівної й просвітленої — з виключним правом на інтернаціоналізм російської, що, демагогічними обіцянками приспавши затурканих селепків, — не затурканих одразу винищували, — знову на всю губу почали господарювати на Україні, де із зацькованої, осиротілої Наталки Ченчик, якій ще не сповнилося п’ятнадцятьох років і яка тоді складалася з очей, важкої каштанової коси й цибатих ніг, за кілька тижнів зробилася Бондаренчиха, хоча серед навколишньої розперізаности душ та ідеологій, котрі розливалися безкарним розбоєм і ґвалтом, нищачи все, що здавалося міцносклепане, Бондаренко, бачачи майже хворобливу полохливість своєї неповнолітньої дружини, майже рік терпляче чекав, заки вона до нього звикне, попри те, що коли він, з першого погляду вподобавши її, спитав, чи вона погодиться стати його дружиною, вона відповіла ствердно й не пручалася, ані коли він підхопив її на тачанку, ані коли віз до найближчого палаючого села, ані коли їх у чорній церкві — їй назавжди запам’яталися закіптюжені запорожці на стінах і розквітла яблуня на аналої, хоч, звісно, розквітлої яблуні там аж ніяк не могло бути, і пам’ять перенесла її туди десь з іншого часу, — при двох Бондаренкових товаришах, вінчав старенький, ледве живий священик, що від найменшого шереху переривав вінчання й вигукував, що їх зараз перестріляють денікінці, які від червоних і петлюрівців кілька годин тому прочищали село, а вона від його слів чула не страх, а радість), радість, наче її, Бондаренчиху, звільнили від невидимих кайданів, у які її тяжко закували, щойно вона ступила перші кроки в цьому світі, і ці кайдани обсипалися з неї від того лише, що її старий, який колись ладен був іти за нею крізь пекло, — та й справді, якби не він, вона тоді напевне загинула б, хоча по-справжньому вона полюбила його щойно після першої дитини, — тепер термосив краватку, з неспокоєм зиркаючи в настінне, довге дзеркало, де боком бовваніла її передчасно згарьована постать (може, зрештою, не так і згарьована, як безнадійно занехаяна: одвічне — жінці не вільно занехаювати себе, а хіба вона цього не знала? Певно знала, тільки що з того, коли все життя доводилося дбати про інших?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
