Приклад 1:
І нарешті, мозаїка спогадів про тих, хто зустрівся на моїй життєвій ниві та завдяки кому нива ця виявилася рясною й родючою — осяяною Світлом Людей. Я свідома того, що спомини мої не вільні від повторів, та, мабуть, їх не уникнути з огляду на вигадливі сплетіння подій і доль.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”
Приклад 2:
Тому й нині тут так добре працюється, затишно й не самотньо, адже електрички так само вицокують свій крок — in saecula saeculorum — навіки вічно… Першою, реальною і вагомою, ознакою змін у суспільстві для мене особисто було те, що нарешті, 1987 року, мене випустили за кордон — до Чехословаччини. Гостинна Прага одухотворена дружбою із Зіною Ґеник-Березовською — чи не найближчою мені у світі людиною.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”
Приклад 3:
У мене виявилося саме таке, я побачив її спалах, вона всміхнулась, я все зрозумів, стало до дідька зимно у грудях, залишалося ще з десять кроків, не цілих сто марок у портмоне, які я мав при собі, аж ніяк не Гарантували нашу домовленість, за п’ять кроків до неї я почув «hallo, kommst du mit?»1, ще два кроки я мовчав нарешті видихнув просто у неї «ja, ich komme mit, Liebling, wieviel?»2, вона не відповіла «wieviel», крутнулася на своїх садомазопідборах, узяла мене за руку і підвела до брами. Отже, була все-таки місцевою, зі Швабінґа, браму відчинила ключем, задля special effect’y видобутим із того запаморочливого декольте, і так ми 1 Привіт, підеш ЗІ МНОЮ?
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 4:
Так нарешті ми опиняємося в переповненому людом помешканні, обку реному й обкадженому всілякими екваторіяльними пахощами, підсвіченому зеленими і червоними лампами, де всі без винятку співають… …Oro, я навіть не зауважив, як ми перетнули австрійський кордон. Прочитав тільки «Кіферсфельден» чи щось подібне, якісь жукові поля.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 5:
Вони були на мотоциклах, зовсім ще підлітки, двома-трьома роками старші від Ади, безвусі й гострі, мов ножі, у чорних шкірах і бойових шоломах з драконячими окулярами, вони хвацько загальмували коло дівчат з липкими від черешень губами і нетерпляче привіталися; тож сталося так, що двоє з них узяли дівчат на свої мотоцикли, а третій самотньо летів попереду, ніби вказуючи шлях до райського саду, вони мали з собою магнітофон, який тут-таки заспівав «Riders On The Storm» голосом Джіма Моррісона, і тоді справді впала стрімка і тепла червнева буря — такі трапля ються в неділю по обіді; Ада ледь-ледь боялась, але дощ уперіщив так самозакохано, що їй лишалося тільки поривніше втискатись у тверду шкіряну спину здичавілого ангела перед собою, до того ж їй так настобісіло бути вічною доглядачкою при матері, що вона погоджувалась на все, і коли «Riders On The Storm» закінчилися, то вмить минулась і злива, знову запахло сонцем, вони збочили до лісу (Джім Моррісон почи нав «Waiting For The Sun»), «гарлеї» були чудові, вони рвалися над бездоріжжям, підвладні вже якимось новим вимірам; там був цілий острів сухого моху, і там нарешті вони спинилися, і там лягли, і кожен із трьох побував з кожною, і Джім Моррісон відспівав їм усім «The End», а до черешневих плям додалося кілька нових, і так воно сталося. Перебуваючи згодом у монастирі, Ада розвинула в собі рідкісну здатність до любовного мріяння.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
