наречений

Приклад 1:
Властиво, його, Веретине, приятелювання з шафою почалося зовсім не в Парижі, де воно, лише набрало окресленіших форм, оскільки шафа заступала йому не лише приятеля, а й цілу батьківщину, а ще коли Вересай Жила, якому за 500 карбованців (натоді цілий маєток) замовила шафу як весільний подарунок для сестри Уляни, привіз різьблену озію, що здалася йому, малому Повзикові Вереті, рухомою фортецею, яка дуже коротко простояла в хаті, бо коли його, Веретина, сестра Уляна на вістку, що її наречений Іван Чепіга втопився в сусідній млаці, пішла в черниці, прирікши себе на знущання, переслідування й запроторення на виправно-трудову каторгу, куди загнали за буржуазний націоналізм половину України й куди пролягла й Улянина стежка, хоча на колінах благала сестру не брати постригу, — розгнівана , вважаючи, що шафа спричинила і смерть Івана, і Улянин відхід у черниці (а все почалося з того, що коли по-чорному замовила у Вересая Жили шафу, він назвав одну ціну, а, виготовивши весільний подарунок, заради якого навіть двічі відкладали весілля, аби Жила встиг упоратися з нестандартним замовленням, виконуваним у понадурочні години, зажадав удвічі більше, на тій підставі, що, мовляв, він, Жила, вклав у своє твориво далеко більше душі, праці й надхнення, ніж передбачав, як це, зрештою, завжди стається, коли людина надхненно щось творить, а не тільки ледачо видлубує деревину, не даючи їй змоги ожити в новому втіленні, а тому й ціна мусить бути інакша, проти чого, звісно, запротестувала, нагадавши загонистому майстрові, що ніхто не просив його вкладати душі в звичайнісінькі дошки, він, Жила, міг спокійнісінько затримати свою душу для власного вжитку, вона, , купувала не душу, — хіба вона дідько, чи шо? — а шафу, а якщо йому, Жилі, забаглося побавитися в Господа Бога й бездушне дерево оздобити власною душею, це виключно його приватна справа, котра жодною мірою не стосується ціни, яка мусить бути такою, як це вони удвох на початку домовилися, що, своєю чергою, вельми розгнівало Вересая Жилу, аж він поклявся, що ще гірко пошкодує й оплакуватиме свою нетямущу скнарість, та буде пізно, — погроза, якій не надала жодного значення, поки на неї не впало лихо з Уляною, внаслідок чого , хоча це вже нічого не допомагало, цілу добу на всі заставки кляла Вересая Жилу, тільки на другий день трохи заспокоїлася, оскільки їй однак забракло голосу), веліла спровадити гемонську шафу до курника й за кару розводити в ній курей і кролів, а що тоді до обов’язків його, малого Верети, входило щодня годувати цих курей і кролів, бо , поклавши великий гнів на шафу, перестала й заглядати до курника, то він, Верета, одразу вичувши, що шафа, дарма що вона через прикре непорозуміння важко знаходить контакт із дорослими, котрі слухають тільки самих себе, вочевидь любить дітей і ніколи не заподіє їм жодної кривди, заприятелював із шафою, мавши час докладніше придивитися до творива Вересая Жили, який, імовірно, передчуваючи, що він невдовзі помре й тому думками щораз частіше заносячися в райські кущі, й вирізьбив на шафі, замість звичних ромбиків чи зірочок, одразу цілий рай, лише на боках на подобу рамок, облямувавши Господній сад широкою стрічкою з вирізьбленими сценами з щоденного людського життя, переплетеного хмаросягами, автами й лошаками-птахами, з грудей яких коржами висновувалися ступінчасті містки, що, як застібки, сполучали людське життя з раєм, посередині якого блимало озеро: завбільшки з відро шматок вмонтованого в дерево дзеркала, з-під котрого, мов з-під ліжника, визирала підгирена під казанок вусата Адамова голова і друга з косами, вся в метеликах, голова Єви, а збоку з озера витікав потічок, що трохи поодаль перетворювався на удвічі видовжену Євину руку з яблуком-дзеркалом, від якого на всю шафу на жилавих стеблинах відгалужувалися дзеркальні сонця й скибки півмісяців, що визирали з дерев, кущів, гарбузового огуддя, поцяткованого, як і метелики, сочевичинами-люстерками, від чого шафа виглядала живим створінням, оскільки Вересай Жила не пошкодував дзеркального брухту не лише на озеро й небесні світила, а й повставляв усім різьбленим левам, козам, жирафам, вівцям і райським птахам дзеркальні очі, які спалахували — вистачало курці змахнути крильми чи кролеві перескочити з однієї шухляди до другої, а це створювало враження, ніби шафа ворушить м’язами й походжає по курнику, що, звісно, заки він, тоді ще Повзик Верета, зорієнтувався, не абияк налякало його, аж він мимоволі заговорив до шафи, внаслідок чого переляк розвіявся, й усе стало на свої звичні місця, однак з того часу він, Верета, не лише узяв собі за звичку вітатися й бажати шафі доброї ночі, а й звіряти їй усі свої радоші й жалі, серцем чуючи, що шафа його уважно й співчутливо слухає, дарма що ніколи не відповідає, і то не тому, ніби їй бракує людської мови, а з делікатности, щоб не накинути, бува, своєї думки, яка спонукала б його до нерозважних учинків, а шафі, видно, залежало на взаємному довір’ї, хоча його, Верету, не раз опадало відчуття, що шафа не втримається й рано чи пізно заговорить, байдуже, що досі вона не розтуляла рота, даючи Вереті самому виговоритися, а коли він замовкав, респектувала його мовчанку, особливо коли він трохи довше, ніж звичайно, задивлявся на озеро-ліжник, з-під якого визирали голови Адама й Єви, й коли йому, Вереті, здавалося, шо райське озеро перетворюється на млаку, де втопився Іван Чепіга, який, нібито поспішаючи на побачення з Уляною й скорочуючи собі в пітьмі дорогу, нещасливо спіткнувся й, не виключене, з допомогою Сашка Дерези, що теж залицявся до Уляни і що назавжди зник із Хусту, як Уляна пішла в черниці, утопився в млаці, де Веретин батько переховував від радянської влади скарби у подобі цинкових труб, дефіцитного товару, що за соціалізму перетворився на коштовний предмет обмінних операцій, у яких навіть він, Повзик Верета, коротко вправлявся, витягши з озера кілька цинкових труб і обмінявши їх Ґемкові Гумі ма кусник жижки з мумії, що ма лихо виявилася звичайнісіньким, хоч і добре прокіптюженим шуром, з якого, очевидна річ, не було жодного хосену, крім гіркого розчарування з підступности Ґенка, який не посоромився пошити в дурні вірного товариша, аж він, Верета, викидаючи свій фальшивий набуток до млаки й розмірковуючи біля води над Ґенковою зрадливістю, і сам не зчувся, як йому полилися сльози, яким він тоді, як ніколи, дав волю, дивлячися на виповнену тепер водою млаку, що інколи влітку пересихала до дна, й що по ній діти, а серед них, самозрозуміло, й він, Верета, бігали по її чорному ґрунті на другий бік, хоча цієї миті млака підходила майже попід хату, куди йому, Вереті, страх як не хотілося йти, дарма що з ґанку вже кілька разів кликала, аби він не вештався в темряві, хоча він, Верета, не годен був зрушитися з місця, бо саме тоді, коли він з приводу Ґенкового підступу виплакав разом із слізьми і все своє дитяче серце, він раптом зауважив, як із очеретів виходить живісінький Іван Чепіга в наймодернішій закордонній свитці з суцільних місяців, які мерехтять таким довгим і лапатим промінням, що за ними не видно Іванового обличчя, але він, Верета, здогадується, силуючися нічим не зрадити свого знання, що в Івана замість обличчя зяє страшна дірка, яку він намагається заховати за мерехтіння місяців на своїй свитці, що її він дотиком пучок ніби щоразу вмикає на всю потужність, а тоді нахиляється до нього, Верети, й звичайним голосом із неушкодженого рота каже, аби той намалював йому нові очі, котрі він, Іван, мовляв, загубив у млаці й через це й не може вирушити в дальшу дорогу, — прохання, від якого йому, Повзикові, починають самі собою цокотіти зуби, однак він якомога голосніше (оскільки від його, Веретиного, голосу Іван поволі відходить в очерети) обіцяє якнайхутчій виконати Іванове замовлення й справді, нікому не зраджуючи й слова, зо два десятки пильно вимальованих на маленьких клаптиках паперу очей пускає на воду в очерети, і, хоча він це чинить, ідучи годувати курей і кролів, удосвіта, коли все видно й сили мороку вже не мають сили, його, Повзика, аж млоїть від страху, не так навіть від самих, нехай і яких страхітливих, з’яв, як від того безликого чогось, що чигає з-за них і що його він, Повзик, аж на дотик чує, як це він чув тоді, коли в їхній хаті Овсій Михасюк, який узимку привозив їм дрова, грівся, розповідаючи, як йому ввечорі серед дороги зупинилося вантажне авто, як він вийняв ключа, щоб запустити мотор, котрий остаточно заглух, попри те, що він, Овсій, біля нього добряче поморочився, врешті-решт бачачи, що всі його зусилля марні, він вирішив кинути на дорозі п’ятитонку й пішки податися до міста по допомогу, оскільки замерзати в кабіні його аж ні трохи не приваблювало, і тоді, властиво, ступивши кілька кроків, він і почув зі старого кладовища поблизу дитячий плач, а коли, розглянувшися навколо й не зауваживши ні душі, попрямував на той плач, то невдовзі й угледів на могилі прив’язану голою до залізного хреста посинілу дитину, що плакала і що її він, Овсій, миттю звільнив від мотузок, розтер снігом, заховав до себе на груди під кожух і попростував до вантажного авта, яке тепер одразу ж завелося, наче воно тільки й чекало на цю дитину, котрій не суджено було тоді вмерти, хоча, як згодом вияснилося, власна й кинула її замерзати на хресті, знаючи, що о такій порі ніхто поблизу не нагодиться, аби врятувати її бенькарта, через якого не хотів з нею одружуватися полюбовник, котрий і намовив жінку роздягти дитину, прив’язати до залізного хреста, аби воно швидше замерзло, що жінка й вчинила на догоду полюбовникові, з яким тепер ішла дорогою й, обернувшися на вантажне авто, помахала, аби їх підвіз водій, котрий і справді зупинив п’ятитонку, проте ніби відчуваючи, що з тією парою щось не гаразд, коли вона отак розгулює вночі, далеко від осель, про всяк випадок сказав чоловікові лізти до кузова, а в кабіну посадив жінку, до якої з-під кожуха очуняла дитина раптом промовила «мамо», потягнувшися до неї, від чого жінка рвонулася була, щоб вискочити з кабіни, але, він, Овсій, вхопив вільною рукою втікачку за коси, й гаратнув її розпатланою головою, аж з неї сповзла хустка, об залізну дошку кабіни так, що дурній бабі забило памороки, тим часом, як чоловік у кузові, почувши крик і постерігши крізь заднє віконце вовтуження в кабіні, збагнув, що їх обох викрили, й на ходу виплигнув із п’ятитонки, рятуючися втечею від правосуддя на чималу досаду його, Овсія, який, звісно, не здолав би гнатися за обома злочинцями, однак звироднілу жінку він, Овсій, власноручно таки привів до міліції, де на його прохання (оскільки він, Овсій, тоді, наче йому розтяли сікачем груди, відчув: це не просто собі дитина, купена вмирати спокушеною одруженням шльондрою, а послана самим Провидінням дитина його, Овсієвої, душі, бож інакше хіба усміхалося б так до нього це маля й простягало рученята, від дотику яких він, Овсій, наче репнув й обсипався глиняним череп’ям, дарма шо цього ніхто, крім нього, не зауважив, щоб з-під потовчених уламків його дотеперішнього єства підвівся самому йому незнаний Овсій, котрий захриплим від хвилювання голосом попросив, щоб вислухали його і…) на велику втіху залишили йому дитину (до чого, певна річ, спричинився й передноворічний настрій, внаслідок якого начальник міліції разом зі своїми пахолками виявився добре напідпитку, — зрештою, може, просто того вечора виші сили давали копняка морокові, як це інколи, хоч і не надто часто, стається, олюднюючи, здавалося б, остаточно закам’янілі серця навіть за допомогою звичайнісінької горілки, якою того вечора особливо запричастився начальник міліції, що невдовзі на вище розпорядження зник з Хусту і що власноручно склав Овсієві урядову посвідку, підсиливши її всіма печатками, які були в дільниці, про законне, скріплене офіційними свідками усиновлення врятованої, віднині називаної Тарасом Овсієвичем Михасюком, дитини, котру, йому, Овсієві, дозволено взяти на виховання), замість примішувати її до дитбудинку, колишньої в’язниці, збудованої в двадцятих роках чехами, в якій перегодя недовго містився український уряд Волошина і над якою тепер літали хмари голубів, що гніздилися в піддашші давно не відремонтовуваної будови, куди Тарас потрапив шість років пізніше після смерти Овсія, котрий навіть коротко не розлучався з прибраною, ріднішою від власної крови, дитиною, що її Овсій під кепкування колеґ і знайомих, які дивувалися, пощо чоловік, котрому й без тягару важко жити на світі, взяв на себе весь той клопіт, і чи, бува, ця дитина — не упир, що його підкинув сам диявол щиросердному Овсієві, перетворивши нещасну жертву на няньку гаспидного чада, яке, звісно, одразу ж забило людині памороки, змінивши її до невпізнання, — майже рік проносив за пазухою, беручи дитину з собою на працю в хвищу, мороз і спеку, коли траплялося й круглу добу роз’їжджати на п’ятитонці разом із малям, що його Овсій навіть на короткий час боявся випустити з ока, аби йому ніхто не скривдив посланого самим небом, дорожчого від власного життя, сина, якого Овсій доглядав, учив спочатку молитов і казок, а тоді й грамоті та всіляких мудрощів, вичитуваних з книжок, правдами й неправдами випрошуваних, випозичуваних і купованих по чорному для своєї винятково тямущої дитини, що її Овсій ні на хвильку не кидав без нагляду, ніби передчуваючи: тієї миті, як при ньому не буде Тараса, його, Овсія, одразу ж спостигне смерть, як це й сталося тієї погожої днини, коли Овсій, на чергову вимогу міськради відвіз Тараса до школи й помчав сам на працю, а тоді, не витримавши кількагодинної розлуки, замість возити мішки з цементом, кинув усе й подався стрімголов до Хусту, від збудження не надто роздивляючися на боки, а тому й не зауважив зустрічного п’яного водія, що й налетів на Овсія, якого убило на місці, тепер уже остаточно осиротивши Тараса Михасюка, котрого запхали до дитбудинку, де з нього, Тараса, не виплекали духовного покруча напевне тільки тому, що Овсій, який був йому, Тарасові, водній особі і батьком і матір’ю, і то, може, матір’ю навіть більше, ніж батьком, встиг укласти в нього стільки любови, віри в добро й людську гідність, шо навіть казенна терниця дитбудинку, як і пізніший світ офіційної повсякденної брехні, сваволі й розперезаного хамства, що ним червоні єдинонеділимці затопили країну, не обернули його, Тараса, на озлоблену хижу тварючку, чому, звісно, великою мірою сприяло й товаришування зі старшим від нього на два роки Павлом Котвицею, батьків якого найсправедливіша влада в світі заслала на каторгу до Мордовії за оборону української мови, шо її червоні обрусителі заповзялися стерти з лиця землі, і відвідини Павлової баби, котрій людожерна влада не дозволяла виховувати єдиного улюбленого онука, з яким він, Тарас, тричі втікав із дитбудинку, своєї першої в’язниці, називаної інтернатом.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Володимир МОРЕНЕЦЬ 9 ГОЛУБОЯР I (Дари) ЕНЕРГІЯ КІНЦЯ СВІТУ і ось ти лежиш… червона гора одсвічує трунок темряви поснули квіти зачинене літо… і ось ти лежиш… меч у розколині синього круча із старістю срібло у затінку літо без хвиль… і ось ти лежиш… спізнившись володіти — лише пелюстки раз у раз під дощем тріпочуть… і ось ти лежиш… споночів мармур світу і у пустці розкрився… і ось ти лежиш… наїжачене сонце дикі люди наречений з весілля утік… і ось ти лежиш… всі заповітні бажання під сніговою габою… і ось ти лежиш… все що хотів… І ВСІ ЩО хотіли… розкошують в сльозах… 16 і ось ти лежиш… у пітьмі надмірного що належить дневі… і ось ти лежиш… замирений голосами дітей твоя сурма ^ н а д горою… ^ ■ >N і ось ти лежиш… зерном що про нього забув господар відвага твоя над горою… 17 і ось ти лежиш… вечірній тіней відходить здоївши життя… і ось ти лежиш у квітах що зникли серед рук що їх зірвали у голосах споглядання Отця і Сина і Святого Духа… і ось ти лежиш… і не плачуть сонця земні тільки пастка мізерності над столами скиглить… 18 і ось ти лежиш спокушений світлом серед темних світлоносців на шляху до останнього… і ось ти лежиш… і пробує сонце кригу: коли ж це було? і ось ти лежиш один із армії кінця світу… що Ти задумав Боже вертаючи пташці спів?..
— Невідомий автор, “Mikola Sluga Pivoniyi”

Приклад 3:
НАРЕЧЕНИЙ Вона була тихесенька собi телефонiстка з волосної телефонної станцiї. Вона жила й виросла в такiй глушинi, де, крiм фанта, нiяких розваг не знають.
— Невідомий автор, ” Mikola Khvil Ovii”

Приклад 4:
Сидячи бiля телефонного апарата, вона раз у раз зазирала у вiкно й дивилась на дорогу, що йшла вiд далекої сиротливої станцiї, де мусiв зiскочити з потяга її наречений: вона не припускала й мислi, що Михайлик може прийти зовсiм не зi станцiї, а з широкого степу, з якоїсь iншої слобiдки, походом. На селi було зовсiм тихо, нiби тут нiколи й не було громадянської вiйни.
— Невідомий автор, ” Mikola Khvil Ovii”

Приклад 5:
Це був Михайлик, Катрусин наречений, — той, що не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв. Ранком, коли ще в небi стояв блiдий осiннiй мiсяць i темно-голубе небо тiльки-но займалось добрим, здоровим свiтанком, махнiвський загiн поспiшав на захiд, до Румунiї.
— Невідомий автор, ” Mikola Khvil Ovii”