наполегливо

Приклад 1:
Саме так — непомітно, але наполегливо — Григорій Порфирович залучав мене до перекладацької справи. Я робила спроби, дарма що перекладацтво все ж лишалося на периферії моїх основних наукових інтересів.
— Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Приклад 2:
— унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні. Тобто, та душевна фльора, завдяки якій перегодя його, Сороки, давні знайомі порвали з ним взаємини з огляду на, мовляв, його, Сороки, фальшиво зрозуміле, а тому й винятково небезпечне донкіхотство, надто недоречне й визивне за часів, коли треба знову всіляко рятувати власну шкіру, залазячи в нори, а не бігати за химерами на подобу якоїсь там задрипаної вільної України, непотрібної жодному найшолудивішому собаці на світі, а не те що едукованій, із незакаляним селюцькими кізяками мозком людині, наражаючися на кулю чи зашморг із першого-ліпшого балькону нових можновладців, — та душевна фльора почала наростати в ньому ще й раніше, проте саме від тієї алма-атинської хмарини в ньому, Сороці, остаточно оприсутнилися й попливли ті мікроскопічно-тремтливі живі нитки, — спочатку лише поодинокі медузні мережива, мачини, переливні калачики, порхавки й ніби з самих зірок, тільки не колючий, а драглисто-щемливий заячий холодок, всі ці переливні утвори, що виникали й осідали на дно серця нескінченними скойками тисячолітніх вапнякових нашарувань (він, Сорока, кожною волокниною єства відчував цю тисячолітню тяглість, дарма що в дійсності це, може, не тривало й секунди), утворюючи рухому товщу доти незнаних, однак (і це для нього, Сороки, виявилося небувалою новиною) досить агресивних, а заразом не так і агресивних, як радше шпичасто рвучких, — байдуже що вони щільно йшли вгору базальтовими рурами, залишаючи згодом після себе вивітрені навколо, а тому наче штучно вґвинчені в рівнину, вулканічні комини з компактною серединою, — почуттів, звідки вряди-годи до свідомости блискавкою просмикувався здогад, що й змусив його, Сороку, по-інакшому глянути не лише на тітку, а й на себе самого, а заразом і на весь світ.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Зрештою, якби вона, Марина, беззастережно підтримувана на цьому пункті і Мироном, і Василем, не стояла на перешкоді Гнатової надто пристрасної любови до тварин, то в авті вже спільно подорожували б не лише ховрахи, їжаки, вивірки, гадюки й саламандри, а й напевне й той, завбільшки з однотижневе ягня, переметний монстр чи (згідно з Гнатовими запевненнями, які не абияк спантеличили й її, Марину, і Мирона, тим більше, що ці запевнення, котрі жартома виривалися в Гната й раніше, посипалися з Гнатових уст уже цілком поважно, щойно його привели до тями, витягши ледь живого з Рони, коли він у проміжках між блюванням, молов нісенітниці, до яких, крім Василя, зацікавленого з огляду на свій майбутній фах радше медичним боком справи, ніхто дуже не прислухався, хоча тоді в ній, Марині, ворухнулася підозра, що або в Гната й справді час від часу розклеюються клепки в голові, або він дійсно не такий, як усі, або й просто він з усіх них сміється, б’ючи їх у бутлю базіканням про полювання на тварину, яка не є твариною, а, властиво, казнащо, тобто) — залежно від терену, — червонаво-глиняна, опалова, молочного кольору чи аквамаринова ящірка, але, мовляв, не зовсім ящірка, а наполовину ящірка, наполовину цвіркуно-кавун чи огірок- сколопендра, який буває також подібний до качконоса-вивірки чи кенґуру-півня, чи, як це він, Гнат, бачив у Роні, до бобра з окуневою мордою, хоча насправді — це лялечка, в яку, мов у коштовну скриньку, оздоблену назовні несполучними у житті живими частинами різних тварин, комах чи риб, що служить за розпізнавальний знак для тямущого ловця, природа ховає кінці усіх з’яв, лягаючи інколи туди й сама перепочити, бож і в природі вряди-годи заходить павза на подобу звичайнісінького перекуру (про що йому, Гнатові, ще в десять років уперше розповів Палений Тарас, як його дражнили в Аделаїді після того, як він, доти звичайнісінький собі Тарас Падалиця, що, емігрувавши після другої світової війни до Австралії й наполегливою працею добігши сяких-таких статків, раптом продав хату, кинув жінку й дітей напризволяще й подався в мандри за опалами австралійською пустелею, звідки він повернувся із спаленою лівою половиною черепа й обличчя, всохлою рукою й ніби потьмареним розумом, аби, відцуравшися людей, оселитися здичавілим самотником у бляшаній халупі на околиці міста на пустирищі, куди інколи забігали гратися в розбійників діти, як Гнат, якого Палений Тарас вподобав напевно тому, що той його не злякався й не став дражнити, а за це Палений Тарас, що відтоді заприятелював з малим Гнатом, і навчив його не лише бачити, як росте трава, як перекидається в піску вітер, б’ючи по землі бобровим хвостом, як в евкаліптовому листку на три губи свище пустеля чи як із роси вилущується з різноколірними пелюстками зірка, а й розповів йому таємницю про сховок природи, що час від часу звиває свою лялечку в ящірці-потворі, змушуючи цю тварину, чи радше цей довільно зформований клапоть живої матерії, рухатися спіраллю, колом чи на подобу бумеранга, однак ніколи не по прямій, утруднюючи людині полювання за цим сховком, коштовнішим від найдорожчих скарбів, бо чоловікові, який ухиститься заволодіти цією лялечкою природи, не лише стає зрозумілою мова птахів і звірів, не лише йтимуть до рук скарби на землі й під землею, а й дається сила, на бажання стаючи невидимим, вершити нездоланне, — мрія людства усіх часів і народів, — тільки, мовляв, цю ящірку-неящірку зі сховком природи треба вистежувати дуже вперто, наполегливо, а, головне, без жодного страху й вагання перед загибеллю, оскільки ця жива скринька-ящірка дуже підступна й весь час збиває людину зі сліду, проте коли в чоловіка раптом без жодної на те причини починає блимати в очах, це найпевніша ознака, що ящірка біжить поруч, і її вистачає тільки вправно схопити, єдино що при тому не вільно ні про що стороннє думати, бо з миттю, як у мозку майне не те що думка, а випадкове слово чи образ на подобу легенької хмарини на ясному небі, ящірка з лялечкою природи без сліду щезає, спричинюючи за собою потоп, пожежу чи гірські обвали), і от за цією ящіркою, живим сховком природи, він, Гнат, і полював, щоправда, покищо марно, і в Австралії, і в Еспанії, і в Сарсепі, — де цей подібний до кавуна дебелий ящірко-цвіркун, якого він, Гнат, здавалося, вже схопив був за зелену ногу, тікаючи, обвалив на нього цеглу й глину, мало не задушивши його, Гната, — і в Роні, де цей самий ящірко-цвіркун, що прибрав вигляду бобра з окуневим писком заманив його, Гната, в корчі, звідки він, Гнат, його напевне витяг би, якби йому не забракло повітря, хоча він, Гнат, добрий плавець і не боїться жодних підступів, які йому, Гнатові, лише додають охоти ще настирливіше височувати цю незрівняну ні з чим здобич, бож він, Гнат, переконаний: однієї днини він цю ящірку- лялечку, хоч і яку відстрашувальну подобу вона прибрала б, таки вполює, байдуже, що тепер, занурюючися за нею, він, Гнат, мало не втопився в Роні. Звісно, коли все товариство, притлумлене спекою, зупинилося над Роною покупатися і Гнат перший поліз у воду, ніхто й гадки не мав, що Гнат, який плаватиме разом з усіма, раптом почне, відпливши від гурту, як навіжений, занурюватися, щоразу довше перебуваючи під водою, атоді взагалі щезне, пустивши бульбашки, аж Марина зчинить крик, гукаючи на підмогу Мирона й Василя, а тоді пірне там, де зник Гнат і де її нагло щось ударить у бік, закрутить у вирі і, замість потягти на дно, викине до берега, на якому вона перегорить на купку попелу за ті кілька хвилин, а для неї ціпу вічність, заки Мирон і Василь пірнатимуть, аби нарешті з-під дерева, котре гіллям ще з весни заплуталося під водою в корчах, витягти нерухомого обважнілого Гната, який після невтомного Миронового вдихування потопельникові повітря з уст до уст, спільного розгойдування за руки й ноги та Васипевих масажів грудної клітки, прочумається й почне вибльовувати воду, що її Гнат чимало наковтався, своїм блюванням і спочатку ледь розбірним жебонінням про окуня-бобра чи ящірку-неящірку, сховок природи, повертаючи її, Марину до життя, хоча це було вже наче не її життя, а сторонньої особи, з якою вона, Марина, не мала нічого спільного, здалека відмічаючи в пам’яті, що ця особа, зовні подібна до неї, чомусь заливається слізьми, від котрих вона, Марина, нарешті остаточно пробуджується, аби ствердити, що в неї мокре обличчя, яке вона кілька разів витирає долонями, що ними вона однак не годна витерти з кісток решток очманіння від Гнатової щасливо відверненої загибелі в Роні, — очманіння, мало помітне зовні, яке проте отруйно осіло в клітинах, на деякий час позбавивши її, Марину, здатности нормально мислити, відчувати, а головне, зосереджуватися, внаслідок чого вона, Марина, котрій припала черга керувати автом, і пропетляла бічними дорогами якихось зайвих сорок кілометрів, з’їхавши з головного шляху, з якого, здавалося б, просто неможливо було з’їхати, та ще й у протилежному напрямку, бож їй, Марині, при цьому асистували досі надійні лоцмани, Мирон і Василь, що, ймовірно, теж не абияк почманіли після відпомповування потопельника, оскільки саме за їхніми вказівками, звірюваними щомиті з мапою, вона, Марина, дещицю попоїздила добре устрілкованими бічними дорогами, які раптом позникали з мали, байдуже що Мирон і Василь старанно височували всі дороговкази, силкуючися встановити, де вони мандруюють, так наче ці мандри заздалегідь мали за мету, перш ніж Мирон віднайде на мапі місцевість, котру вони перетинали то в одному, то в іншому напрямку, і, перш ніж вона, Марина, скерує авто на головну дорогу, дати їй, Марині, відчути, ніби вона разом зі своїми супровідниками крізь невидиму щілину в просторі провалилася на дно моря, байдуже, що на цьому морському дні світить сонце й ростуть дерева, і вона, Марина, їде місцевістю поза часом, хоча ця місцевість із дорогами, обсадженими мерехтливими плятанами все ще нагадує Прованс, проте в дійсності вона, Марина, та її напарники, які цього покищо не помічають, їде малим торохким сітроеном крізь товщу століть, звідки назустріч на першому- ліпшому закруті можуть вимаршувати із велетенської мушлі часу римські легіонери чи всі ті народи, що приходили тут на зміну один одному, воюючи за місце під сонцем, бо, властиво, що таке якихось двадцять, тридцять, а чи триста поколінь?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”