нагально

Приклад 1:
Зрештою, щоб остаточно розвіяти в собі сумніви, він, Тарас, поправив на грудях перекошену майку, прикидаючи, чи його виряд (а втім поруч із ним Федір красувався у звичайнісінькому, досить пом’ятому костюмчику, що трохи заспокоїло Тараса) не виглядає надто жебрацьким на тлі всіх цих сильфід, мушкетерів, сатирів, центуріонів, пастушок у кринолінах та асірійських воєначальників із калаталами в руках, подібними до макогонів, але відмолоділа тітка помахала йому рукою, що ні, й показала знаком, аби він проходив до середини, а вона навідається до нього трохи згодом, оскільки їй треба нагально щось полагодити, проте нехай він, Тарас, і Федір почувають себе, як у власній хаті, і на тому Тарас перестав її бачити, зауваживши натомість, що він по горло стоїть у ще теплій, щойно живленій свіжою кров’ю, печінці. «Це печінка гаруспекса, а печінка гаруспекса — це Діянин сад», проказав Федір, а що це йому, Тарасові, здалося чомусь дуже кумедним, аж він засміявся, то Федір, ображено знизавши плечима, десь щез, а він, Тарас, опинився перед довгим басейном, оздобленим колонами, мармуровими атлетами й амазонками, розміщеними на завтовшки з долоню порфірових дощечках майже біля самої води, де плавало кілька юнаків і дівчат, які гукнули, аби й він, Тарас, трохи поплавав із ними, та йому не схотілося роздягатися, хоча він зауважив, що в довгому басейні плавають також цілком одягнені й навіть із масками на обличчях маркізи в фіжмах, котрим вода ані трохи не псує ні одягу, ні понад півметрових, викладених ступінчастими льоконами зачісок, бо серед плавальників він, Тарас, угледів навіть у бездоганно випрасованому фраку й новісінькому циліндрі літнього чоловіка з качиною маскою в руці, що то занурювався, то випливав на поверхню, не гублячи при тому шалокляка, дарма що чоловік не притримував його, навіть коли пропливав попід юнаками й дівчатами, що усміхалися Тарасові, все ще запрошуючи до басейну, але він, Тарас, постоявши трохи на місці й подивившися, як справуються плавальники, помандрував далі, де кущилося світло і де, ймовірно, працював у воді захований механізм, котрий щомиті досить високо викидав то з танцювальний майданчик, то не більше за диски для метання, плинні цифербляти, не виключене, якийсь особливий вид водяного годинника, від якого йому, Тарасові, замерехтіло в голові, і він, побачивши, що за низькими трояндними кущами й помаранчовими деревами в кадовбах, густо наставлених обабіч доріжок, світає, повернув туди, оскільки там щось на подобу ковальських міхів рухалося вгору, однак стежка, якою він простував, завернула до зеленого лабіринту, де йому невдовзі знудилося шукати виходу, і він вирішив крізь кущі пролізти навпростець, тим більше, що в зеленій стіні він нагледів проріджене місце, яке виглядало майже діркою, крізь котру він і протиснувся, ламаючи галузки й відчуваючи раптом: те, що він чинить, — варварство, бож на те є доріжки, аби не продиратися диким звіром крізь кущі, нівечачи зелену загороду, однак ці міркування одразу ж вилетіли йому з голови, бо просто перед собою він побачив урвище, за яким скільки ока, простягалася освітлена сонцем цегляста рівнина, на чотирьох кінцях котрої атлети-велетні з допомогою грубезної кодоли вибатожували з землі аж до неба, вихорі, що, мірою того, як він, Тарас, зосереджував на них зір, перетворювалися на кручені підпори ліжка, на якому він, Тарас, із здивуванням зауважив свою тітку, лише не в плющі й не помолоділу до невпізнання, а таку, як вона виглядала, коли частувала його вперше, тільки завинену у важку, цеглястого кольору, хламиду, під якою по обрій видовжувалося тітчине тіло.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”