мирон

Приклад 1:
), ще й виключно розвагові відвідини Сергія Соколюка, власника однощоглової яхти й просторого власного помешкання в Ґрімо, Сергія, котрий ще минулого року досить наполегливо запрошував у гості не тільки особисто її, Марину, а й усіх її друзів, чим було б просто гріх не скористатися, і заїзд, аби трохи відпочити й поплавати, на кілька днів до порожньої, устаткованої всіма вигодами Окуненкової вілли в Ляванду, що нею Окуненки користувалися три тижні на рік у серпні, в інший час охоче віддаючи її до послуг низчесленних українських мандрівних гостей, котрих недріб’язкові господарі просили дотримувати єдиної умови: залишати віллу в тому вигляді, в якому її заставали, а саме: не бити посуду, не руйнувати меблів, не пропалювати цигарками килимків і підлоги, й не залишати куп сміття, за що вона, Марина, вже перебирала на себе відповідальність, оскільки безплатною віллою на Кот-д-Азюр не випадало гребувати, крім того, вона, Марина, зобов’язувалася, враховуючи індивідуальні побажання кожного учасника подорожі, бути сумлінним Гідом по Еспанії, Італії, Франції, ну й, очевидна річ, по Провансу, Гарантуючи компаньйонам справді цікаву подорож, яка мало не розклеїлася ще в Парижі, де Ліна раптом, попри наполегливі її, Маринині, вмовляння, затялася їхати спочатку до якихось родичів, котрі, загаявшися з еміграцією, присохли в Німеччині, про що в Нью-Йорку не було й мови, а Богдан одразу ж погодився супроводжувати Ліну, що означало: їй, Марині, хоч подорожуй удвійку з Мироном, чого Мирон, звісно, хотів, а вона, Марина, ні, попри те, що Мирон їй подобався, однак вона, Марина, поклала собі, на відміну від своїх у любовних справах надто емансипованих товаришок, не поспішати ні з коханням (майже обов’язковим для студенток), ні з одруженням, на що вона, Марина, мала свій власний погляд, дещо відмінний від оточення, воліючи без тягару на карку, нехай для декого й солодкого, трохи розглянутися на цьому світі, отож, здибавши під українською церквою на Сен-Жермен, куди збиралися не тільки для молитов чи для оглядин Мазурикового іконостасу, а й для зустрічей, обміну пліток та інформацій, а то й просто гону дещицю попереливати з пустого в порожнє, що компенсувало тугу всіх емігрантів усіх часів і народів за рідним словом і дедалі недосяжнішою, та ще й удушуваною батьківщиною, заради якої люди й збиралися біля церкви, і то не лише місцеві українці, а й ті, яким траплялося бодай на день зупинитися в Парижі, — отож, здибавши біля погруддя Шевченка студента медицини Василя Пацьору з Венесуелі й двометрову, на відміну від невеликого й жилавого Василя, жовтоголову дитину (її, Маринине, перше враження було: це не волосся, а пухкий жовтий молочай росте на голові в хлопця) з тілом олімпійського змагуна, заполоненого ідеєю ґвалтовного вдосконалення світу, Гната Водяника з Австралії, вона Марина, намовила їх обох на спільну подорож, якщо вже не до Еспанії, звідки Гнат нещодавно повернувся, подорожуючи на палець, то бодай до Провансу, а там і до Соколюка в Ґрімо, в напрямі якого наступного дня вони й вирушили у винайнятому сітроені. Очевидна річ, якби вона, Марина, хоч трохи здогадувалася, що Провидіння слабує на невигойну алергію навіть до найпоміркованіших переінакшувачів законів життя й природи, а до світовдосконалювачів зокрема, чи тому, що частоти випромінювань людей з ідеями, скерованими на переінакшення порядку речей, збуджуюче діють на невралгійні вузли буття, вивільнюючи несподівані рефлекси, що негайно розв’язують ланцюги далекосяжних подій, чи тому, що вищі сили, на підставі досвіду, надто добре знають, чим закінчуються всі світовдосконалення, внаслідок яких людство століттями не вилазить із моря крови, а тому якнайхутчій і задушують такі спроби в зародку, за єдиним винятком, коли Всевишній, бачачи, що людству вже остаточно забила вуха й памороки сатаниська скверна, насилає чергового світовдосконалювача на очманілих смертних, хоч і тоді, бодай на початку, Провидіння, ймовірно, не годне стриматися від спокуси, аби нё напхати такому чоловікові трохи палиць у колеса, про що їй, Марині, було невтямки, — якби вона, Марина, принаймні дещицю в цьому орієнтувалася, вона, певна річ, десятою дорогою обійшла б Гната, з примхи долі устаткованого, як це запізно виявилося, унікальним невидимим громовідводом, котрий ухищався притягати до себе блискавки навіть тоді, коли на небі не виднілося жодної хмарини, — обставина, яку сам Гнат пояснював винятковою чутливістю вищих сфер до його особи, внаслідок чого з ним, Гнатом, скільки він себе пам’ятав, приключалися різні, переважно незвичайні історії, наче він, Гнат, служив за живого каталізатора, що відрухово викристалі- зовував навколо себе події, які мокрим рядном накривали не лише його, Гната, а й усіх, хто перебував у безпосередній близькості біля нього, однак не надовго (а це ніби до певної міри знаменувало собою, що Провидіння його, Гната, не те що переслідує, а радше з дещо своєрідних, однак із чисто виховних міркувань, дещицю страхає, — очевидна річ, цілком марно, аби він, Гнат, не пхав свого носа туди, куди його не вільно пхати, хоча, властиво, саме це і є найцікавіше в житті, від чого він, Гнат, ніколи не відмовиться, байдуже, чи це комусь подобатиметься, чи ні, навіть якби йому, Гнатові, довелося заради цього воювати з вищими силами, що, між іншим, згідно з його, Гнатовими, спостеженнями, тим навіть подобається, оскільки й Провидіння не терпить папуш, — насправді ревно пильнуючи, аби в останню мить витягти його за шкірку, як кошеня, з найтяжчої халепи), бо, мовляв, раніше чи пізніше всі перипетії, в які він, Гнат, досі потрапляв, завжди оберталися на добре, навіть якщо попервах і виглядало, ніби це вже кінець і тут не зарадять ні хитрощі, ні витримка — передчасно не губити терпцю, як, наприклад, і тепер, коли їх затримала поліція як терористів, щойно вони виїхали з Сарселю, де він, Гнат, за ту півгодину, на яку вони, тобто, властиво Мирон і Марина, плянували вступити до Наукового Товариства імени Шевченка, мало не загинув у підземному обвалі, пішовши, заки Марина в бібліотеці гуторила з Дарією Сіяк, а Василь і Мирон розпитували Кубійовича про енциклопедію й пов’язану з цим для Мирона евентуальну співпрацю, пішовши за сіреньким котиком, що одразу потоваришував із Гнатом, досліджувати, куди ведуть із льоху напівзавалені й загороджені прогнилими дошками проходи, що колись сполучали з дальніми сусідами перетворений з бігом часу на шпиталь, готель, гуртожиток і, нарешті, на українське товариство імені Шевченка запущений сарсельський замок, із майже протягом двох століть невживаних підземних проходів якого Василь із Мироном, завдяки нявканню котика, що не відходив від потерпілого, витягли непритомного Гната, ніби тільки на те, аби їх усіх, щойно вони, подряпані й посинцьовані після рятівної акції й пов’язаної з цим майже добової затримки, виїхали на простору дорогу з Сарселю на Мо, затримала поліція, до чого, деякою мірою сприяло не тільки те, що Гнат, Василь і Мирон густо були обклеєні пластирями, а й те, що Мирон, чи то воліючи припинити дискусію між Мариною й Гнатом, чи просто надолужуючи згаяний у Сарселі день, бо до Гната викликали лікаря, боячися, що йому обвал пошкодив грудну клітку, — Мирон їхав зашвидко, що й дало поліції підставу затримати їх як терористів, а Гнатові додаткову нагоду докладніше роз’яснити, хоча про це він подостатком говорив і в Сарселі, вже після того, як Василь і Мирон, самі ризикуючи назавжди залишитися привалені цеглою й глиною під землею, завдяки кошеняті, що невтомно подавало сигнали, знайшли Гната в підземному проході й витягли непритомного нагору, — мовляв, нехай ані примусова зупинка в Сарселі, ані найновіше звинувачення в тероризмі, їх, Марину, Василя й Мирона, ні рісочку не хвилює, бо всі неподобства, що сиплються з небесних ляд, а чи виклубочуються з турячих рогів пекла на нього, Гната, ну, й автоматично, на всіх тих, хто перебуває у його, Гнатовому, безпосередньому оточенні, не довготривалі, як і оця вимушена затримка в поліції, — у чому Гнат і справді мав рацію, оскільки, встановивши, що в подорожніх не підроблені паспорти, що їхніх прізвищ нема на списку розшукуваних кримінальних злочинців, що Мирон зблизька, особливо, як він зняв окуляри проти сонця, зовсім не подібний до німецького терориста, що Гнатів футляр для сопілки містить і справді сопілку, а не вибухівку чи гашиш, як це Гнатові спало на думку пожартувати, бо в його, більш ніж обмеженому, франкомовному словниковому запасі саме на це речення назбиралося досить знаних слів, що їх Гнат і вирішив продемонструвати, заки Марина встигла вдарити його під ребро, аби він припинив лінгвістичні вправи, що Василь, попри його гоголівську зачіску й коротко підстрижену смоляну борідку не чеґеварівський анархіст, який нещодавно забив латино-американ- ського посла в Парижі, а нащадок миролюбних українських гречкосіїв, — поліція їх відпустила, чому, звісно, не абияк сприяла Маринина вияснювальна промова добірною французькою мовою, внаслідок котрої поліція навіть дарувала їм кару за недозволену швидкість, що одразу ж піднесло настрій усьому товариству, розширивши на радощах не лише їхні молоді легені, а й повітря в задньому, не надто новому колесі, котре й луснуло, щойно авто минуло Трільпор, цим ніби подаючи знак, що Гнатова присутність і далі під певним кутом урухомлює й згромаджує, як під час криголаму, події, і тому особливо їй, Марині, треба бути пильною, хоч вона тоді, звісно, зеленого поняття не мала, в чому саме та її пильність повинна виявлятися.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Очевидна річ, якби вона, Марина, хоч трохи здогадувалася, що Провидіння слабує на невигойну алергію навіть до найпоміркованіших переінакшувачів законів життя й природи, а до світовдосконалювачів зокрема, чи тому, що частоти випромінювань людей з ідеями, скерованими на переінакшення порядку речей, збуджуюче діють на невралгійні вузли буття, вивільнюючи несподівані рефлекси, що негайно розв’язують ланцюги далекосяжних подій, чи тому, що вищі сили, на підставі досвіду, надто добре знають, чим закінчуються всі світовдосконалення, внаслідок яких людство століттями не вилазить із моря крови, а тому якнайхутчій і задушують такі спроби в зародку, за єдиним винятком, коли Всевишній, бачачи, що людству вже остаточно забила вуха й памороки сатаниська скверна, насилає чергового світовдосконалювача на очманілих смертних, хоч і тоді, бодай на початку, Провидіння, ймовірно, не годне стриматися від спокуси, аби нё напхати такому чоловікові трохи палиць у колеса, про що їй, Марині, було невтямки, — якби вона, Марина, принаймні дещицю в цьому орієнтувалася, вона, певна річ, десятою дорогою обійшла б Гната, з примхи долі устаткованого, як це запізно виявилося, унікальним невидимим громовідводом, котрий ухищався притягати до себе блискавки навіть тоді, коли на небі не виднілося жодної хмарини, — обставина, яку сам Гнат пояснював винятковою чутливістю вищих сфер до його особи, внаслідок чого з ним, Гнатом, скільки він себе пам’ятав, приключалися різні, переважно незвичайні історії, наче він, Гнат, служив за живого каталізатора, що відрухово викристалі- зовував навколо себе події, які мокрим рядном накривали не лише його, Гната, а й усіх, хто перебував у безпосередній близькості біля нього, однак не надовго (а це ніби до певної міри знаменувало собою, що Провидіння його, Гната, не те що переслідує, а радше з дещо своєрідних, однак із чисто виховних міркувань, дещицю страхає, — очевидна річ, цілком марно, аби він, Гнат, не пхав свого носа туди, куди його не вільно пхати, хоча, властиво, саме це і є найцікавіше в житті, від чого він, Гнат, ніколи не відмовиться, байдуже, чи це комусь подобатиметься, чи ні, навіть якби йому, Гнатові, довелося заради цього воювати з вищими силами, що, між іншим, згідно з його, Гнатовими, спостеженнями, тим навіть подобається, оскільки й Провидіння не терпить папуш, — насправді ревно пильнуючи, аби в останню мить витягти його за шкірку, як кошеня, з найтяжчої халепи), бо, мовляв, раніше чи пізніше всі перипетії, в які він, Гнат, досі потрапляв, завжди оберталися на добре, навіть якщо попервах і виглядало, ніби це вже кінець і тут не зарадять ні хитрощі, ні витримка — передчасно не губити терпцю, як, наприклад, і тепер, коли їх затримала поліція як терористів, щойно вони виїхали з Сарселю, де він, Гнат, за ту півгодину, на яку вони, тобто, властиво Мирон і Марина, плянували вступити до Наукового Товариства імени Шевченка, мало не загинув у підземному обвалі, пішовши, заки Марина в бібліотеці гуторила з Дарією Сіяк, а Василь і Мирон розпитували Кубійовича про енциклопедію й пов’язану з цим для Мирона евентуальну співпрацю, пішовши за сіреньким котиком, що одразу потоваришував із Гнатом, досліджувати, куди ведуть із льоху напівзавалені й загороджені прогнилими дошками проходи, що колись сполучали з дальніми сусідами перетворений з бігом часу на шпиталь, готель, гуртожиток і, нарешті, на українське товариство імені Шевченка запущений сарсельський замок, із майже протягом двох століть невживаних підземних проходів якого Василь із Мироном, завдяки нявканню котика, що не відходив від потерпілого, витягли непритомного Гната, ніби тільки на те, аби їх усіх, щойно вони, подряпані й посинцьовані після рятівної акції й пов’язаної з цим майже добової затримки, виїхали на простору дорогу з Сарселю на Мо, затримала поліція, до чого, деякою мірою сприяло не тільки те, що Гнат, Василь і Мирон густо були обклеєні пластирями, а й те, що Мирон, чи то воліючи припинити дискусію між Мариною й Гнатом, чи просто надолужуючи згаяний у Сарселі день, бо до Гната викликали лікаря, боячися, що йому обвал пошкодив грудну клітку, — Мирон їхав зашвидко, що й дало поліції підставу затримати їх як терористів, а Гнатові додаткову нагоду докладніше роз’яснити, хоча про це він подостатком говорив і в Сарселі, вже після того, як Василь і Мирон, самі ризикуючи назавжди залишитися привалені цеглою й глиною під землею, завдяки кошеняті, що невтомно подавало сигнали, знайшли Гната в підземному проході й витягли непритомного нагору, — мовляв, нехай ані примусова зупинка в Сарселі, ані найновіше звинувачення в тероризмі, їх, Марину, Василя й Мирона, ні рісочку не хвилює, бо всі неподобства, що сиплються з небесних ляд, а чи виклубочуються з турячих рогів пекла на нього, Гната, ну, й автоматично, на всіх тих, хто перебуває у його, Гнатовому, безпосередньому оточенні, не довготривалі, як і оця вимушена затримка в поліції, — у чому Гнат і справді мав рацію, оскільки, встановивши, що в подорожніх не підроблені паспорти, що їхніх прізвищ нема на списку розшукуваних кримінальних злочинців, що Мирон зблизька, особливо, як він зняв окуляри проти сонця, зовсім не подібний до німецького терориста, що Гнатів футляр для сопілки містить і справді сопілку, а не вибухівку чи гашиш, як це Гнатові спало на думку пожартувати, бо в його, більш ніж обмеженому, франкомовному словниковому запасі саме на це речення назбиралося досить знаних слів, що їх Гнат і вирішив продемонструвати, заки Марина встигла вдарити його під ребро, аби він припинив лінгвістичні вправи, що Василь, попри його гоголівську зачіску й коротко підстрижену смоляну борідку не чеґеварівський анархіст, який нещодавно забив латино-американ- ського посла в Парижі, а нащадок миролюбних українських гречкосіїв, — поліція їх відпустила, чому, звісно, не абияк сприяла Маринина вияснювальна промова добірною французькою мовою, внаслідок котрої поліція навіть дарувала їм кару за недозволену швидкість, що одразу ж піднесло настрій усьому товариству, розширивши на радощах не лише їхні молоді легені, а й повітря в задньому, не надто новому колесі, котре й луснуло, щойно авто минуло Трільпор, цим ніби подаючи знак, що Гнатова присутність і далі під певним кутом урухомлює й згромаджує, як під час криголаму, події, і тому особливо їй, Марині, треба бути пильною, хоч вона тоді, звісно, зеленого поняття не мала, в чому саме та її пильність повинна виявлятися. Та й зрештою, чи могла вона, Марина, бодай на мить припустити, що навіть така, здавалося, буденна річ, як те, що (заки Василь із Мироном мінятиме колесо, а вона, Марина, куритиме) Гнат (аби, як він пояснював, не плутатися під ногами) сяде над придорожним ровом і заграє на своїй нерозлучній сопільці «Бодай си когут знудив», це так доб’є пухи Провидінню, що воно, спересердя розмахнувшися на Гната, тільки, як це трапляється за подібних обставин, від гніву точно не виваживши удару, замість Гната, щосили копне ногою в голову водія зустрічного вантажного авта, який саме випереджатиме слабкопотужну тарадайку, змусивши його в раптовому запамороченні втелющитися на повній швидкості в зустрічного вантажника з причепом, що віз до різні корів, котрі й висипалися на асфальт із за секунду зібганого ганчіркою й розпанаханого на боках заліза частково закривавленим безформним м’ясом, а частково пораненими й оскаженілими від передсмертного болю й жаху тваринами, що, на подобу циклопічних амеб, відчленовуючися від живої рухливої купи в коров’ячу подобу, розчепірено падаючи, знову підводячися, ковзаючи по крові й кишках і переплигуючи тих, що вже тільки дико мукали, сіпаючися на боки пошматованими тулубами й потрощеними ногами, — з ревом мчали полями в безвість, котра для деяких корів оберталася смертю біля найближчої огорожі чи рівчака, аж у неї, Марини, кілька днів миготіли в очах примарно-рухливі туші, переполовинені живі хребти, коров’ячі голови, з хребцями викручені з тулуба, й аж чорні нутрощі на придорожних тернових кущах, а вуха роздирало передсмертне мукання, наче це ревіли вже не корови, а сама дорога, в котрої раптом прорізався рот, що ним заволала до неба, благаючи порятунку, тлінна плоть, стовчена за мить на купу м’яса, насипаного, замість землі, над тілами загиблих водіїв, що їх поліція й швидка допомога нарешті витягни з-під ратиць, заліза й ще теплого м’яса, яке подекуди ставало дуба й розлазилося неушкодженим оком, вухом чи ратицею на боки, заки пильнувальники порядку подорізували покалічену худобу, — видовище, котре перегодя в неї, Марини, назавжди асоціювалося з Гнатовою грою на сопілці, ймовірно тому, що короткозорий Гнат (який перед тим, як узяти сопілку, зняв окуляри) або не встигши роздивитися, що сталося (бож зіткнення обох вантажників і справді сталося надто блискавично, хоча вже тоді їй, Марині, було ясно: якби вантажні авта налетіли одне на одного на якихось сто метрів далі, то і Гнат, і вона, Марина, і Василь із Мироном опинилися б живцем поховані під коров’ячими тушами), або просто від збудження, обертаючися на порожньому бігу пущеним у дію автоматом, продовжував награвати на сопілці, що, своєю чергою, так вплинуло на неї, Марину, аж вона, ніби раптом відбігши тями (не виключене, що природа час від часу проганяє крізь смертні створіння самознищувальний струм, який краєчком захопив був і її, Марину, сповнивши її люттю, ладною все нищити, аж вона…) вирвала в Гната сопілку й мало не потрощила її на його молочайній голові, і тільки коли Гнат, дивлячися на неї, Марину, майже дитячим поглядом, а головне (і це її остаточно підтяло на корені) навіть не пробуючи затулятися від ударів, зачудовано усміхаючися, спитав, за що вона, Марина, на нього гнівається, адже він, Гнат, не вчинив нічого лихого, — вона Марина, відсахнулася, ледве стримуючи сльози, бож саме цієї миті від Гнатового ясного погляду (і звідки в нього такий погляд!)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
), у неї з Гнатом, байдуже, що вона, Марина, його до нестями любить, ніколи не склеїлося б спільного життя просто тому, що вона і Гнат — надто різні вдачі, у них усе різне: зацікавлення, спосіб мислення, унутрішній уклад, світовідчуття, темперамент, а відмовитися цілком від себе й перейти на Гнатові рейки, як це поспіль тисячоліттями відмовлялися й далі покірно відмовляються на кожному кроці чи то розумніші, чи то уярмленіші жінки, вона, Марина, не зуміє, навіть якби й побажала, надто вже вона виросла без вуздечки на шиї, звикши стояти на своїх ногах, які вона власною рукою тепер замірювалася втяти, при тому з маячною певністю знаючи: якби вона, Марина, опинилася б із Гнатом насамоті, а не, як зараз, у товаристві Мирона й Василя, вона не знайшла б про що з ним говорити, настільки він рухався осторонь її світу, у недосяжних для неї амебних, не розділених на світло й пітьму, площинах, — і однак її потягло саме до Гната, цього симпатичного, попри ідіотські ідеї ґвалтовного світовдосконалення, по-тваринному притягальному, але таки шматка м’яса, а не до розумного, милого й закоханого в неї Мирона, з яким вона мала багато спільного, якого вона чудово з півслова розуміла й цінувала, не так навіть за здібності, за котрі вона, Марина, могла багато чого дарувати людині, як за вроджену шляхетність, і якого, як це їй, Марині, вияснилося щойно в присутності Гната, хоча досі вона, Марина, гадала, ніби чує до нього не абияку симпатію, — ніколи не любила, дарма що вона, Марина, усвідомила це лише тієї миті, як Гнат висмикнув з-під неї землю, змусивши її, Марину, старанно приховувати свої почуття і від Гната, і від Мирона, і від Василя, котрий, як це часом їй, Марині, здавалося, докладно орієнтувався, що в ній діється, а це так бентежило її, аж вона, бажаючи його збити на манівці, щоб не над собою судді й зайвого свідка її любовних немощів і глупоти, трохи фліртувала з Василем, розпалюючи цим у Мирона ревнощі й відвертаючи таким робом його увагу від Гната, до якого її, Марину, дедалі владніше тягло, дарма що кожна її розмова з Гнатом неминуче закінчувалася сваркою, в котру вона, Марина, мимоволі давала себе щоразу вманеврувати, перегодя потерпаючи за свою гостроту й агресивність, яких у неї раніше взагалі не було і від яких тепер Мирон, розумний і чуйний Мирон, котрий усе бачив і все розумів, а тут виявився найбільшим сліпцем і невігласом, боронив Гната, копаючи цим самим собі могилу, бож йому й на думку не спадало, що в дійсності спричинює Маринині суперечки з Гнатом. Це, звісно, не означало, ніби вона, Марина, навмисне шукала сварки з Гнатом, бажаючи захистити себе від нього, за браком іншої, бодай такою утлою перегородкою, а просто кожна найневинніша Гнатова заувага, окрім його приший-кобилі-хвіст- уроєння щодо ґвалтовного вдосконалення світу, виниклого з некритично підхопленої демагогічно-лівацької жуйки, живленої надміром невитраченої у боротьбі за голе існування, енергії, передбачливо уділеної людині природою й сублімованої в часи затишшя у комплекси перегодованого, давно не знекровлюваного війною, моровицею, голодом і примусовим промиванням мозків і волі, суспільства, — унаочнювала безглуздість і безперспективність її, Марининої, любови до цього духовно недорозвиненого гевала (хоча, властиво, яких прозрінь очікувала вона, Марина, від вісімнадцятирічного та ще й вирослого в достатках, як і вона, хлопця?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”