мукання

Приклад 1:
Та й зрештою, чи могла вона, Марина, бодай на мить припустити, що навіть така, здавалося, буденна річ, як те, що (заки Василь із Мироном мінятиме колесо, а вона, Марина, куритиме) Гнат (аби, як він пояснював, не плутатися під ногами) сяде над придорожним ровом і заграє на своїй нерозлучній сопільці «Бодай си когут знудив», це так доб’є пухи Провидінню, що воно, спересердя розмахнувшися на Гната, тільки, як це трапляється за подібних обставин, від гніву точно не виваживши удару, замість Гната, щосили копне ногою в голову водія зустрічного вантажного авта, який саме випереджатиме слабкопотужну тарадайку, змусивши його в раптовому запамороченні втелющитися на повній швидкості в зустрічного вантажника з причепом, що віз до різні корів, котрі й висипалися на асфальт із за секунду зібганого ганчіркою й розпанаханого на боках заліза частково закривавленим безформним м’ясом, а частково пораненими й оскаженілими від передсмертного болю й жаху тваринами, що, на подобу циклопічних амеб, відчленовуючися від живої рухливої купи в коров’ячу подобу, розчепірено падаючи, знову підводячися, ковзаючи по крові й кишках і переплигуючи тих, що вже тільки дико мукали, сіпаючися на боки пошматованими тулубами й потрощеними ногами, — з ревом мчали полями в безвість, котра для деяких корів оберталася смертю біля найближчої огорожі чи рівчака, аж у неї, Марини, кілька днів миготіли в очах примарно-рухливі туші, переполовинені живі хребти, коров’ячі голови, з хребцями викручені з тулуба, й аж чорні нутрощі на придорожних тернових кущах, а вуха роздирало передсмертне мукання, наче це ревіли вже не корови, а сама дорога, в котрої раптом прорізався рот, що ним заволала до неба, благаючи порятунку, тлінна плоть, стовчена за мить на купу м’яса, насипаного, замість землі, над тілами загиблих водіїв, що їх поліція й швидка допомога нарешті витягни з-під ратиць, заліза й ще теплого м’яса, яке подекуди ставало дуба й розлазилося неушкодженим оком, вухом чи ратицею на боки, заки пильнувальники порядку подорізували покалічену худобу, — видовище, котре перегодя в неї, Марини, назавжди асоціювалося з Гнатовою грою на сопілці, ймовірно тому, що короткозорий Гнат (який перед тим, як узяти сопілку, зняв окуляри) або не встигши роздивитися, що сталося (бож зіткнення обох вантажників і справді сталося надто блискавично, хоча вже тоді їй, Марині, було ясно: якби вантажні авта налетіли одне на одного на якихось сто метрів далі, то і Гнат, і вона, Марина, і Василь із Мироном опинилися б живцем поховані під коров’ячими тушами), або просто від збудження, обертаючися на порожньому бігу пущеним у дію автоматом, продовжував награвати на сопілці, що, своєю чергою, так вплинуло на неї, Марину, аж вона, ніби раптом відбігши тями (не виключене, що природа час від часу проганяє крізь смертні створіння самознищувальний струм, який краєчком захопив був і її, Марину, сповнивши її люттю, ладною все нищити, аж вона…) вирвала в Гната сопілку й мало не потрощила її на його молочайній голові, і тільки коли Гнат, дивлячися на неї, Марину, майже дитячим поглядом, а головне (і це її остаточно підтяло на корені) навіть не пробуючи затулятися від ударів, зачудовано усміхаючися, спитав, за що вона, Марина, на нього гнівається, адже він, Гнат, не вчинив нічого лихого, — вона Марина, відсахнулася, ледве стримуючи сльози, бож саме цієї миті від Гнатового ясного погляду (і звідки в нього такий погляд!) і якоїсь нетутешньої його усмішки, яка, здавалося, взагалі не знала, як можна злоститися, їй, Марині, наче вийняли душу, а серце пронизало гірке усвідомлення, що вона сердиться не на Гната, а на саму себе за те, що в ній з першого дня, як вона побачила його під церквою на Сен-Жермен, байдуже, що вона, Марина, відпихала це почуття у найвіддаленіші закамарки свого єства, з нездоланною силою наростає ідіотична, безглузда й небезпечна любов до цього ясноволосого, добросердного троглодита, який тягнеться до котів, собак і пташок більше, ніж до людей, напевне тому, що він сам — кусень природи, любов до котрого їй, Марині, потрібна зараз, як п’яте колесо в возі, бож ця любов, крім горя, нічого не принесе, і вона, Марина, ще не настільки осліпла, аби не зауважити, що на відміну від Мирона й на півголови нижчого від неї Василя, який до неї досить пильно придивляється, Гнат бачить у ній не дівМину, а безстатевого товариша подорожі, ба більше, вона, Марина, просто тілом відчуває: навіть якщо Гнат (на випадок, якби вона, Марина, остаточно відбігла глузду) з нею випадково й переспить, це нічого не змінить у Гнатовій поведінці, оскільки в нього супроти неї, Марини, не ворушиться жодних любовних почуттів, на які він, не виключене, й взагалі ніколи не здобудеться, а якщо й так, то об’єктом його пристрасті буде ні в якому разі не вона, Марина, а хтось інший, бож навіть до Мирона (що її, Марину, доводить до шалу, попри те, що вона силкується не прозрадити цього жодним словом) Гнат ставиться далеко тепліше, ніж до неї, а це, може, тому, що хоча Гнат і має зовнішній вигляд чоловіка, насправді він — безстатевий шматок природи, яка що вагається, що з Гната виліпити, і саме з цієї причини їй, Марині, треба якнайскорше погасити в собі гін до цієї небезпечної дитини в дорослій чоловічій подобі чи, властиво, до цього бездоганно зформованого шматка м’яса, що його Провидіння, наче задля сміху, наділило ще й інтелектуально-абстрактною, у самому зародку нелюдською ідеєю — за всяку ціну вдосконалити світ, навіть якби задля цього мала б загинути більша частина людства, — ідеєю, що нею радше мав би захопитися Мирон, який ніби складався з самої голови з його пристрастю до абстрактного мислення і який (незбагненні й неконсеквентні закрути людської вдачі) відчував мало не фізичну відразу до всіх одноколійних, байдуже — лівих чи правих, ідей, що так дико звучали в Гнатових вустах, аж вона, Марина, попервах не повірила власним вухам, вирішивши, шо вона просто не гаразд почула, а копи нарешті повірила, дивуючися, звідки беруться подібні аномалії, бож ці ідеї заперечували саму Гнатову природу, хоча Гната це ані трохи не бентежило, оскільки таке поєднання йому здавалося не пише природним, а й закономірним, то їй, Марині, зайвий раз болісно стиспося серце від думки: адже навіть якби раптом, як грім з ясного неба, сталося несусвітенне чудо, і Гнат (що, звісно, було мало ймовірне, але про шо вона, Марина, пустившися берега, воліла бодай на коротку мить помріяти) погодився, попри те, що він на три роки молодший, одружитися з нею (о солодкі мильні баньки ілюзій!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— Боже, яка вона мила, м’яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого‑лiпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя‑пiдлiток, ладна їсти з кожної руки, хоч би й цiєї простягненої, довiрливо розкритої — рожевою наготою назверх — долонi з золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати, що лиш так i рятуюся од депресiї — Великої Американської Депресiї, на яку страждає, здається, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до психiатрiв, ковтають “Prosac”, ко‑жна нацiя божеволiє по‑своєму, i мою депресiю, котра насправдi має iншу назву, я, хоч‑не‑хоч, уже наломилася перекладати зрозумiлою їм мовою: broken relationship, до того ж straight after the divorce, до того ж sexually traumatic, а далi вже все за пiдручниками з психiатрiї: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods — словом, класичний випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна негритянка, така розлого‑тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло, по‑коров’ячому ситна, Велика , нiжне, парне мукання й шорсткий язик, — киває з мудрим, порозумiлим усмi‑хом: “I’ve been there, — каже вона, — with the father of my kids”, — он як, вона розлучена, single parent з двома малюками — i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли є дiти, воно легше — i тяжче, i легше (“А тепер, — казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, — ось тепер ти завагiтнiєш: я просто в тебе кiнчив!” — “Нi, — смiялась вона — тихенько, щоб не розхлюпати наллятої в неї по вiнця нiжностi, — нi, серденько, сьогоднi — нi” — а проте це, либонь, i була, з першої ночi, головна зачаєна думка, пiдводна течiя тої любовi: синочок, Данилко, потайки визначила вона, — вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб’ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп’янки пальчикiв, ай, Боже ж мiй!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”