монте

Приклад 1:
— але добре було їй підсміюватися, коли Мирося їй не з’являлася, а вже й поготів не простягувала назустріч букета з морожених заінеїних пстругів, від яких у нього, Журавського, кригою бралася середина так, як колись від появи мертвого Ілька Федорука, його, Журавського, найліпшого приятеля, що поліг у Монте-Кассіно, б’ючися проти німців в армії Андерса під наличкою поляка, під якою, крім Стецька Лужного та його самого, Журавського, ходило ще чимало українців, що з різних причин: з ідеалізму, дурної голови, аби вижити чи з надмірної відваги, як Федорук, котрому нікуди було подіти молодечого запалу, а в армії Андерса нагодилася добра нагода понюхати пороху, що, грішним ділом, тоді приваблювала і його, Журавського, тим більше, що він, як і Лужний, народився на території, яка формально належала до Польщі, – на довший чи коротший час, а дехто, заради вигідніших коньюнктурних можливостей і назавжди, поробилися поляками, — доля бездержавних українців, що століттями щедро гинули за чужі прапори, ідеї, суспільства й держави, замість, як інші, ощадніші й себелюбніші народи, будувати свою власну, як це перегодя в шпиталі, видужуючи від поранень у Монте-Кассіно, доходили спільного висновку, звісно, не без деякого впливу Григора Волобуцького, Отецько Лужний і він, Журавський, згадуючи Ілька. який тривалий час не давав йому, Журавському, промитої води, майже щоночі з’являючися, спочатку лише в кошмарних снах, а тоді й вочевидь, хоча він, Журавський, за першої ж нагоди за посередництва Волобуцького, що ретельно заопікувався ними, замовив у незнайомого священика в Італії і трохи перегодя в Німеччині, ну а згодом, певна річ, і в Америці, де він, Журавський, остаточно зупинився, відправу за упокій Ількової душі, яка, імовірно, щось зовсім конкретного від^нього, Журавського, жадала, чого він однак не розумів, своєю довготривалою нетямущістю дратуючи покійника, котрий дедалі визивніше поводився, проявляючи до свого давнього приятеля щоразу відвертішу ворожість, внаслідок якої на нього, Журавського, то впала була на Бродвеї театральна вивіска «Моя чарівна леді», що мало не переставила його, Журавського, на той світ, то ледве він вийшов зі шпиталю, на нього посипався дах, черепиця якого збила б його на товченю, якби він не сахнувся набік, то раптом на 42-ій вулиці його мало не переїхало таксі, в котрому (і це, звісно, переповнило вінця його терпцю) він, Журавський, угледів за кермом покійного Ілька, що, очевидна річ, лише пришвидшило перетворення несміливої підозри на цілковиту певність, а саме: в мертве Ількове тіло, не інакше як вселився злий дух, бож виключена річ, аби Ілько, з яким він, Журавський, приятелював, діливши з ним справді останню пусту хліба, померши, тепер за всяку ціну затявся позбавити його життя?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Він лише постеріг: там, де щойно танцювали масковані пари, на всі боки зоряного, безмісячного неба, а також на всю поцятковану семафорними світлами землю, нізвідки вичвіркнули, розтягуючися гармонією, нескінченні сходи, кожен приступець — глибока, м’яка ванна, що, виопуклюючися в остаточну форму, застигала на лету, і в ванні, де вже бовталася вода й на боки летіли кусні мильної піни, сиділи, щойно олрисутнившися, розпарені, рожевощокі з набряклими вишневими устами коротко вборідковані ніжнолиці молодики, з’єднані в одне тіло на подобу банана, яке вони марно силкувалися розірвати, щоб, роз’єднавшися, видобути зі спільного тулуба кожен свої ноги й помчати до інших ванн, з-лід яких просто в обличчя виклубочувалася пара, як у фінській лазні, куди він, Лужний, свого часу вчащав у Нью-Йорку, не так лікуючи летючий ревматизм, набутий у Сибіру й зміцнений у Монте-Кассіно, як супроводжуючи Степана Верещагу, — тобто це й була лазня, лише всесвітніх розмірів, оскільки і небо, і земля складалися з суцільних ванн, ночов, мисок і кадовбів із гарячою водою, де парилися, час від часу підскакуючи й періщачи себе віниками або шатирячися мачулами, чоловіки й жінки, більшість яких вільною рукою відштовхували набік власні обличчя, що фартухами сягали колін, і з-під обличчя-тулуба визирали тільки маслакуваті ноги, на відміну від інших людських істот поруч, що юрмилися біля невеликих басейнів з окропом і що складалися з самого черева, на котрому не більша за сливу виднілася втиснена клюцкою до середини голова й на боках куцими стяжечками теліпалися руки й ноги, а трохи поодаль, приблизно на рівні люстри, що зникла разом із танцювальною залею й рештою Народного Дому, залишивши від себе прозору плівку, звідки вряди-годи виникали продовгасті порхавкоподібні бульбашки завбільшки з шафу, від котрих хутко ширшала світобудова, — височів мармуровий стіл-саркофаг, захаращений живими селезінками, очима, ребрами, кишками, сечовими міхурами, горлами й ступнями, і ця маса, кожен орган окремо, не лише ворушилася й дихала, а й мислила, бож він, Лужний, виразно бачив, що вона мислить, хоч це й не маніфестувалося жодною видимою ознакою, а потім на повів, що реґулярно, як маятник, щокілька хвилин дмухав із надр світобудови, — здіймалася циліндричними вихорцями, які після двох, трьох закрутів, оберталися на людину, котра одразу стрімголов, з меншим чи більшим підскоком на кшталт кенґуру, мчала до найближчої ванни, шукаючи вільного місця, наче від того залежав порятунок душі, а коли вільної ванни не знаходилося, пробувала на ґвалт втиснутися до тих, що вже парилися, абож хапалася за кадовби чи навіть полумиски з окропом, поспіхом миючися і з жахом оглядаючися на чорних невеликих куріпок, в яких замість пазурів розкривалися вогняні парасолики, що ними куріпки, сівши на людину, випалювали тіло, на яке вже й так велетенські сурми, замість звуку, видмухували сірчану пару, крізь котру він, Лужний, далеко внизу розгледів дощенту спалені міста з залишками остовів від хмаросягів й купами цементних галушок, що вже розвіювалися пилом, і тієї ж миті, як він, Лужний, усвідомив, що став свідком воскресіння, а тим самим і остаточної винагороди й покарання живих і мертвих, йому одразу ж ударив у ніс трупний сморід, який проте ширився не від зруйнованих міст унизу, а від ванн, ночов, басейнів і кадовбів, де так ретельно милися голі, шатирячи себе щітками, губками, мачулами, а то й скреблами з дедалі розпачливішою запопадливістю, аж дехто виривав у сусіда зайвий цебер окропу, щоб відмити з себе пекельний, трупний запах, який струмував, як це щойно тепер помітив Лужний, дарма що назовні це нічим особливим не проявлялося, — струмував не з тіла, а з душі, сповнюючи жахом тих, що милися, бо як остаточно роздивився Лужний (в очах ніби відсунули заслінку), поміж ваннами, ночвами, басейнами, кадовбами, цебриками, баняками й мисками, — на тюленячих ластах чалапала сліпа потвора-куб, заввишки з триповерховий будинок, з усіх боків устаткована суцільним короповим ротом, що ним потвора висьорбувала людей із ванн, ночов, басейнів і діжок, керуючися вочевидь лише нюхом, тому що того самотника, котрий поміж ваннами й басейнами, не кваплячися, простував угору серед уселенського гармидеру, або той невеличкий гурт жінок і чоловіків, в яких замість тіла на кістяку й голих ребрах висіли продовгасті грудки кривавого болота, ширячи дедалі сильніший яблуневий запах, котрий, як це миттю зміркував Лужний, міг виструмовувати лише з душі, виповненої особливо добрими вчинками, а не з гнилої понівеченої плоті, — потвора старанно, і то навдивовижу звинно обминала, то звужуючися, то розширюючися й ніби вся нараз переливаючися в один велечезний ґудзь набік, то підносячи догори блискавкою, як на шарнірах, миттю сплющене черево, безпомилково йдучи тільки на трупний сморід, — поведінка, яка, звісно, не забарилася в ньому, Лужному, обернути каламутний, ледве вловний здогад на кришталеву певність, що сам Господь на порозі Страшного Суду, котрий всюдисущою лазнею виповнив усесвіт, перш ніж вимовити остаточний присуд, з великого милосердя надав грішниками ще останню можливість, за допомогою нехай і якої мікроскопічної скіпочки добра, якщо людина спроможеться з усіх своїх вчинків протягом життя нашкребти бодай цю скіпочку, відмити гріхи, які трупним смородом принаджували пекельну потвору-жеруна, — і щойно він, Лужний, це зважив, як ніби на підтвердження його міркувань у самому центрі світобудови, вияснілої раптом до найвіддаленішої мачини, виснувався курячий жовток, що, на очах випульсовуючи клуби вогняної вермишелі, розростався дедалі грубшими колами, аж поки затулив собою потвору-куб, грішників, циклопічні сурми, що видмухували сірчану пару, весь світ і всю свідомість, і тоді він, Лужний, крізь палющі вихори у всепоглинальному жовтку, що всмоктував у себе назад усе буття і що зараз у ньому слідом за довкіллям, яке на очах розматеріялізовувалося, мала щезнути і його, Лужного, смертна подоба, угледів Усевишнього. Тобто тієї миті, як він, Лужний, постеріг Усевишнього, він осліп, але в ньому заразом відкрилося таке двигтюще, з самих сліпучих трикутників унутрішнє бачення, що він нараз і побачив, і почув палющий голос, який перед ним, Лужним, мізерною купкою смертної плоті (о незбагненна ласка Божа, в якій нескінченно мале дорівняно до безмежно великого), розгорнув до найпотаємніших рухливих пухирців основи буття, а тоді, хоча від того видива йому, Лужному, вже й так лускалося всередині, явив перед його, Лужного, зором м’яку опуку, що випустила на подобу медузи світлові волокнини, а тоді розчленувалася на зірку з зеленавими пелюстками, з котрих так густо посипалися протуберанці, що він, Лужний, аж захолов, здогадуючися: це не зірка, а це на долоні сам Господь простягає йому, Лужному, його призначення, що його він, Лужний, хоч і як напружує помисли, не годен збагнути завдяки внутрішньому заціпенінню, як це трапляється не лише поодинокій, засмиканій буденщиною людині, а й цілим народам, які внаслідок хвилевого душевного затьмарення сходять на манівці, століттями спокутуючи секундний диявольський сціп у мозку, — думка, від якої він, Лужний, гірко заплакав із розпачу, що він навіть цієї останньої миті, уділеної йому лише на те, аби він ще встиг розпізнати своє призначення, оскільки від цього залежить не лише його, Лужного, доля, а й усе навколишнє існування, неспроможний вчинити те, що від нього очікують, і тому зараз його й поглине геєнна вогняна, якщо його не врятує Всевишній, до якого він, Лужний, благально звернувся не лише устами, а всім єством, аби милосердний Господь, — а хто ж, як не Він — сама любов, саме світло й порятунок?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”