молодший

Приклад 1:
Властиво, тоді, коли Перекотигора зауважив, що Федір не при собі, бо надто хвилюється й говорить не те, що його питають, хоча поліцаї того чомусь не зауважували, він натинався подати йому знак, мовляв, він, Перекотигора, свідчитиме так, що унедійснить усіх інших, нехай і яких промовистих свідків, витягши Федора з ополонки, в котру довелося йому вскочити на життєвому шляху, адже що сталося, те сталося, Перекотигора Федорові не суддя і мертвого не воскресити, але той сторопів і нічого не бачив і не слухав, як нічого не бачив і не слухав Славко Безбородько, тоді коли Перекотигора разом із Лельком Погорецьким розмальовував стіни в підвальному ресторанчику «Щербатий місяць» на Швабінґу, згодом перед інтернаціональними снобами, злодюжками й малолітніми повіями щосуботи з незмінним успіхом виступав Юрко Андрієнко, заробляючи грою на бандурі на прожиток і студії, котрі всупереч батьковій волі, повели його на п’ять років до Бразілійського серпентаріюму, бо Юрка не тільки тоді, а й далеко пізніше, на відміну від демонстративної відрази усіх його кревних до плазунів, крім нездоланної любови до отруйних гадів і бандури (гади й бандура лише час від часу мінялися місцями) нічого на світі глибше не цікавило: він навіть колись завітав до Перекотигори з величеньким пітоном, якого він пробував залишити (твердячи, що це найневинніша тварина) в Перекотигориному помешканні лише на один єдиний день, заки повернеться Карпо, Юрків молодший брат, якому Юрко ще хлопцем, аби уникнути материних дорікань, давав слоїки зі скорпіонами, отруйних ропух, мехіканських салямандр (за весь час Карпо лише раз не допильнував, і Гіламонстра Четверта, до якої в хаті майже всі звикли, вкусила родинного улюбленця, кота Персея, що й здох, оплакуваний усією родиною) і отруйних гадюк на збереження, яких перебирав під свою опіку лише на один рік молодший від Юрка Карпо, що десь завіявся в ґешефтярських справах, тому й не було кому доглянути Юркового живого майна, що ним завжди сумлінно опікувався Карпо, ревно виконуючи — на відміну від Леонида, найстаршого брата, який ні в світку не розумів Юркового бабрання в гадюччі, — досить численні Юркові зоологічні доручення навіть тоді, коли вже провадив ґешефтярське життя, покинувши гімназію на шостій клясі, хоча навчання йому легко давалося, і він, як і Юрко й Леонид, виявляв не абиякий хист до музики й малярства, а зокрема до скульптури, вражаючи Перекотигору знехтуваним обдаруванням (Перекотигору завжди дивувало, як Провидіння щедро обдаровує кожну людину і як рідко людина використовує ці дари), попри марні плачі й намови надто м’яких батьків, які, звісно, мріяли бачити синів з університетською освітою, а не гомерівськими свинопасами, але, щоб допомогти мріям втілитися в життя, не стояли над лобуряками з каральним очкуром, який, не виключене, — хоча, звісно, не в Дослівному сенсі, — допоміг свого часу старій Андрієнчисі (тоді, самозрозуміла річ, і не старій, і не Андрієнчисі, а кароокій, стрункій Мирончуківні, за якою побивалися хлопці) скінчити консерваторію 3 гри на фортепіяні, а Юрковому батькові юриспруденцію, заки війна розметала всіх по світу, на який чотири роки після народження Леонида, прийшов і Карпо, що тепер влаштовував продаж баранів тим туркам-заробітчанам, котрі почали селитися в спорожнілих люксусових помешканнях Швабільйону, десмакуни пілавів різали овець у визолочених ваннах попередніх мешканців, що їх вивіяв той самий вітер, за якого на повну силу розквітли в Карпа гендлярські здібності, не бачені з діда-прадіда в Андрієн- ковому роді, де ніхто ніколи не проявляв найменшого нахилу до гендлярства, так наче не тільки Андрієнків рід, а весь гречкосійний, віками підступно обезголовлюваний український народ, завдяки мікроскопічному ухилові в свідомості (що, може, і є найпотужніший двигун гльобальних мутацій) в особі Карпа вирішив здійснити стрибок у гендлярство, молодою силою й винахідливістю, що прийшли з іншої площини, побиваючи досвідченіших і рутинованіших капіталодобувальників, що їх Славко Безбородько величав м’ясожерами серед травоїдів, уболіваючи, що серед українців переважають травоїди, а для самостійної держави, оточеної з усіх боків старшобратніми (найрізноманітніших відтінків із спільними чорносотенними нутрощами) залізобетонними щелепами, що затялися всіх українців перемолоти на росіян, треба більше м’ясожерів і сталевих ліктів, а не травоїдних просторікувань про любов до ближнього з одвічним підставленням другої щоки під удар, хоча Перекотигора тут Славкові завжди перечив, нагадуючи, що він усе надто спрощує і на самому мясожерстві держави теж не збудуєш, навіть коли життя нібито й перечить цьому, тримаючи руку саме над кровопивцями й м’ясожерами. Зрештою, тоді, коли Перекотигора з Лельком Погорецьким розмальовували стіни в «Щербатому місяці», куди до них навідалися Тарас Нагірний із Славком Безбородьком, він так дуже й не перечив проти мудрувань Славка, знаючи, що коли той розпалиться (а це в Славка останнім часом траплялося дедалі частіше, в нього одразу ж почнуться видіння, після яких він місяць не пізнаватиме знайомих, засліплений кінцесвітнім розвитком подій, хоча Славко однак уже не чув жодної зауваги Перекотигори, ходячи на голові перед Дзиндрою, котрий зовсім того й не вимагав від Славка, а лише спитав, чи він не боїться висоти, що Славко й заходився демонструвати, вибалянсовуючи в повітрі ногами, аби Дзиндра наочно переконався, яка в нього, Славка, міцна голова, котра не запаморочиться над хочби й яким стрімким проваллям, що над ним Славко ладен був іти, оскільки розтинати грудьми хмари — це зовсім не те, що проникати крізь мури, бо саме тоді, як Тарас Нагірний, жартуючи, простягнув Перекотигорі блакитні уламки з рога достатку, що ним Тарас послуговувався, як пивним кухлем, який йому подарувала на баварському карнавалі від чобіток до зачіски узіркована фортуна і який — через Тарасову необережність, оскільки саме цим небесним рогом достатку йому довелося відбиватися від гевалів, котрі тягли його в авто, звідки лише завдяки появі Дениса Оленишина не встигли вивалитися червоним людоловам на підмогу ще дві кадебівницькі пики, щоб серед карнавального шаленства на очах нетямущої публіки викрасти Тараса так, як викрали професора Чернецького, — під час запеклої колотнечі смертних, не здатних відрізнити суттєве від тліну й блискіток, дістався Аїдові, що мусів виправити легковажність феєричної панянки, лишивши Тарасові на згадку про ріг достатку самі блакитні скалки (за допомогою котрих роком пізніше Артем Нирчук помандрував до Казахстану, шукаючи своїх рідних, а звідти до таборів Мордовії й Сибіру, куди загнали усю Україну, якій з ласки старшого брата забракло місця на «нашій не своїй землі», щоб у Кингирі під кадебівницькими танками, киненими проти безборонних політв’язнів, що не втратили людської гідности, лишитися розчавленим шматком м’яса разом із Одаркою Гончак та Уляною Іволгою, колишньою Атремовою ще цибатим підлітком-зв’язко- вою, яку за незалежну Україну нові ощасливлювачі людства засудили до розстрілу, а тоді страту замінили двадцять п’ятьома роками каторги, — а непитущий Пилип Щербаківський заходився вчащати до погребка, аби щовечора перекинутися словом із небіжчицею Михайлиною, котра на Пилипову втіху тимчасово оселилася в тих скалках, що їх так недбало простягнув Перекотигорі Тарас), просячи вмонтувати шматки скла задля світової рівноваги в здиблену зачіску орхідеї-коропівни, котру Перекотигора зобразив на стіні, — Славко, гадаючи, що Тарас шпетить його за надто поспішну, радісну згоду помандрувати з Дзиндрою, вислизнувши з-під дружньої опіки, промимрив, що він лише на хвильку відлучиться, а тоді вже піде з Тарасом, як вони домовилися, навчатися біля Азамової церкви (оскільки там нібито найподатливіший терен для таких початківців, як Славко) проникати крізь мури, яких Славко боявся і які, за висловом Тараса, котрий після смерти Славкової матері, перебрав над ним опіку, хоча Славко доводився йому лише далеким небожем, мали ліпше, ніж вітаміни, подіяти на його здоров’я, чого Славко ніяк не міг збагнути вже хоча б тому, що за кожним разом, як Тарас провадив його крізь Цегляне мурування, бетон або найгірше (щоправда, це траплялося рідко) крізь порфірові плити старих палаців і церков (яких Славко органічно не виримував, бо йому завжди здавалося, ніби за ними тічками ходять упирі, котрих Тарас ніколи не бачив, навіть коли Славко пальцем указував йому на свіжо заюшену ікласту мармизу), йому лускалося серце від гадки, що він вже не вийде на світ Божий, п°при щиру клятьбу Тараса, мовляв, цей дитячий страх мине, Щойно Славко дотримуватиметься напрочуд ясної теорії дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого століття, який тепер, усміхаючися, стояв біля Славка й питав, чи він, Славко, не боїться висоти, наслідком чого Славкові остаточно вивітрилася з мозку теорія, котру йому стільки разів тлумачив Тарас, з особливою ретельністю (що Славка ані трохи не переконувало) наголошуючи на тому, що сенс її не лише в зовнішньому відображенні предметів, куди входить і проникання крізь мури, і перетворення металів, і таке інше, що саме собою ще нічого не варте, бо до штукарства і дурень здатний, — а в усвідомленні (і це найважливіше) людського призначення, проти якого, на Тарасів розпач, так баскаличився Славко, нишком перегодований вітамінами (на думку Тараса, саме вони розпорошували внутрішню енергію, потрібну для ходіння крізь мури, хоча Славко ковтав вітаміни виключно на пораду Харитона Семираменного, аби позбутися кінцесвітніх видінь), дратуючи свого терплячого наставника ніби навмисною віслюкуватою нетямущістю, яка тоді в «Щербатому місяці» так роз’ятрила Тараса попри те, що він справді не слабував на звичку юшитися з дрібниць, аж він лайнувся, згадавши спокусника роду людського, і ця згадка нечистого в присутності Дзиндри, котрого Тарас тоді ще не зауважив, і спричинила потоп, бо саме водою Дзиндра й зупинив клубчасте втілення лукавого, який почав був витягувати м’ясисті плечі й звісив уже ратицю зі слів, шо їх зопалу вимовив Тарас, — а зовсім не Лелькова необережність, який, вмонтовуючи в стіну скалки від Тарасового чи то пивного кухля, чи то рога достатку, а, головне, воліючи припинити вічні Тарасові суперечки зі Славком про людське призначення, котре сиділо Лелькові в печінках, оскільки й без нього капосно жилося на світі, так гаратнув молотком по стіні, що пошкодив водяну руру, іржаву й дефектну від бомблення ще з часів війни, наслідком чого й залило підвал аж Перекотигорі довелося, бо Лелько від несподіванки збаранів і не рухався, хоча вода заливала йому щиколотки!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Звісно, він, Лужний, не мав цілковитої левности, щодо того, як глибоко Іван зазирнув у його, Лужного, справжні взаємини з Мироненком, хоча йому здавалося, ніби Іванові відомі й найменші подробиці, байдуже, що про них він, Лужний, жодній людині не прохоплювався і словом, а вже, очевидна річ, малолітньому хлопчиськові й поготів, бож Іван був на якихось чотирнадцять років молодший від нього, Лужного, і ледве чи випадало йому, Лужному, супроти Івана дорослому дядечкові, заводити аж такі поважні розмови з смаркачем, котрому ледве сповнилося тринадцять, дарма що за Іваном вже тоді ширилася слава замудрої, як на свій вік, дитини, що, незбагненно чому, дружила з Володькою Мироненком, щоразу дивуючи його, Лужного, що спільного можуть такі різні вдачі, оскільки він, Лужний, не подибував і всташому віці, поминаючи дітлахів, двох приятелів, які більше різнилися б між собою, почавши хоча б від того, що Іван Долинник, майже до свого повноліття, просто таки панічно боявся води, яку Володька ще змалечку обожнював. Адже це не тільки Тетяна Тимофіївна розповідала, як Володька ще однолітнім немовлям, яке ледве зіп’ялося на ноги, без жодного страху залюбки падав на хвилі, б’ючи по них рученятами й сміючися від задоволення, навіть коли й сьорбав води, а й сам Лужний не раз бачив на Орчард-пляжі, куди він, Журавський з Мартою, Мироненки й Сенишини часто спільно їздили влітку купатися, як Володька далеко запливав в океан, і як Іван Харитонович куркою, в якої вивелися каченята, бігав на березі, хвилюючися за Володьку, за котрого Тетяна Тимофіївна ніколи не хвилювалася, оскільки пристрасть до води Володька успадкував від неї, колись премійованого плавця на далекі віддалі й затятої спортсменки, яка школяркою мріяла виступати на Олімпійських змаганнях, ані на мить не припускаючи, що вона, цибата стеблина без статі, одружиться, пустить на вітер всі свої юнацькі ідеали, стане матір’ю, почне грубнути, а після смерти Володьки, в котру вона, Тетяна Тимофіївна, так ніколи й не повірить, чекаючи, що син її колись ще випливе живий з океану й прийде до неї розрадити її на старість, — і зовсім убронюється салом від світу й самої себе й житиме лише турботами свого чоловіка й кухнею, нічим особливо не переймаючися, як це вона й раніше не переймалася аж до тієї фатальної днини, коли Володька на її очах плигнув із надувного човна, де сиділи Левко й Іван, у зовсім спокійну водну стихію, і так ніколи й не виринув, наче розчинившися в океані, бож його тіла, попри тривалі пошуки і самої Тетяни Тимофіївни, і рятувальної прибережної варти так і не знайшли, і він, Лужний, ще тоді був певен, вислухуючи слізні запевнення Тетяни Тимофіївни, мовляв, Володька — надто добрий плавець, він не міг утопитися, він живий і ще повернеться, — був певен, що Володьчиного тіла ніколи й не знайдуть, бо саме тоді, коли він, Лужний, мірою можливого потішав Мироненків, він ніяк не міг притлумити в собі враження, що, властиво, все сталося точнісінько так, як це він, Лужний, давно передчував, і йому ставало лячно за думки, що ворушилися в ньому, хоч і не так ясно, як тепер, ще тоді, коли в його присутності Тетяна Тимофіївна запливала з малим Володькою світ-заочі, а Іван Харитонович бігав на березі, білий від хвилювання, хапаючися за серце, як це десять років перегодя він хапався, бідкаючися Лужному в день святкування Володьчиного дня народження, коли син заявив батькові, що він, Володька, скінчивши коледж, конче піде вчитися до морського училища, хоча Іван Харитонович за всяку ціну волів відтягти свого Володьку від ненависної, навіюваної йому самим дияволом, кар’єри, лро яку Володька, підтримуваний матір’ю, мріяв мало не з лелюшок.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Колись, i нестак‑то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнак‑шi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi — якщо в аудиторiї знайдеться екран i проектор — бодай кiлька кадрiв — тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й з по‑школярськи складеними на колiнах руками, регуляцiї народжу‑ваностi, звiсно, жодної, i над ними височiє цiлий лiс постатей — хлопи як дуби, один в одного, мов пере‑митi, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з‑пiд нахмарених брiв, старанно, “на мокро” зачесанi чуприни, волячi шиї розпирають тiсно защiпнутi комiр‑цi празникових сорочок, молодший, що, здається, досi пропiкає знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, — а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, — дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато‑рясно вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, — це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював — i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, — якщо лиш не доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є, як погоду й негоду, — помалу‑малу стесує з виду вториннi навалькування, оголюючи скупу чистоту первiсної — Божої‑таки? — горорiзь‑би: все лишнє пiдтягається, пiдчищається, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все глибше висвiчу‑ються — очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з вiддалi часу — страшний i спитуючий, — що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”