1. Напрям у мовознавстві кінця XIX — початку XX століття, представники якого (переважно німецькі та швейцарські вчені) вважали, що всі мовні зміни підкоряються суворим фонетичним законам, що не мають винятків, а аналогія є основним чинником у формуванні мовних форм.
2. Послідовники цього напряму, група мовознавців, які розвивали ідеї так званої лейпцизької школи.