мла

Приклад 1:
воз­до­я­ють дряп­ли­вих кi­шок, вре-до­нос­них ми­шей, розт­лiн­них жаб… i уся­коє ди­ха­нiє пол­зу­щее i ска­чу­щее, iму­щеє мле­ков­мiс­ти­мия уст­роє-нiя, до­ять їм ток­мо не­чес­ти­вим iз­вiс­ним ху­до­жест­вом; i соб­рав­ши усi сiї мле­ка, ди­явольським оба­янiєм пре-тво­ря­ють оноє у ча­ри i абиє проїзво­дять усе по своєму на­мi­ре­нiю, яко-то: вик­ра­да­ють ссу­щих мла­ден­цiв з ут­роб ма­тер­них i вла­га­ють ув ония або жа­бу, або ми­шу, або єще i ще­ня; по­се­ля­ють враж­ду i роз­дор про­мiж суп­ружнього пре­би­ва­нiя; воз­буж­да­ють лю­бов­ноє прек­ло­не­нiє у юно­шi к дi­вi от ония к оно­му, i про­чеє зло не­удо­бо­ре­ко­моє; а па­че усього, зат­во­ря­ють хля­би не­бес­нiї i восп­ре­ща­ють дож­де­вi оро­ша­ти зем­лю, да по­гиб­неть род чо­ло­вi­чеський. Чи по­нят­но вам те­пе­реч­ки, доб­ро­дiю, вiд­кiль сiя на­пасть пос­ти­же на­шу па­лес­ти­ну, яко не iма­ми нi крап­лi до­щу, да­же i до днесь?
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 2:
Из суевѣрій родились вздоры, споры, секты, вражды меж-дусобныя и странныя, ручныя и словесныя войны, мла-денческіе страхи и протч. Нѣт желчнѣе и жестоковыйнѣе суевѣрія и нѣт дерзновеннѣе, как бѣшенность, разженная слѣпым, но ревностным глупаго повѣрія жаром тогда, когда сія ехидна, предпочитая нелѣпыя и нестаточныя враки над милость и любовь и онѣмѣв чувством человѣколюбія, гони^ своего брата, дыша убійством, и симь мнится службу приносити богу.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою: воно падає стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро‑червону дорiжку, i хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених сталево‑синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiється чiт‑ко окреслений острiвець жару, i вже напливає звiдусю‑ди морська мла, i лiтак входить у нiч, за яку годину протинаючи її з кiнця в кiнець, i от уже знову сiрiє в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, — ти почуєш, як дихає планета — мов немовляче тiм’ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з мiсця, виламуючись iз насидженої лунки, ми вiдкриваємося йому так само, як у мить народження або смертi, — i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! — вирвешся з глухого тунелю, що ним, по‑дурному затявшись, прешся назустрiч своїй лiкарнi‑тюрмi‑лоботомiї (якого хрiна, що ви всi собi дозволяєте, хлопцi, чи розпач — не завелика розкiш для українцiв, уперше в цьому столiттi все‑таки надiлених реальним шансом на повноту життя?…), ти напишеш свої найкращi картини, i слава — справжня слава, та, якої жоден українець iще не мав, хiба Архипенко, — виведе тебе — першого з‑помiж нас — пiд слiпучий прожектор iсторiї, ти‑бо вартий бiльше, нiж їхнiй Шемякiн чи хочби й Нєiзвєстний, ти ж направду such a damned good painter, це тобi належиться по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти слiпаєш ночами в своїй злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк сиплеться зi стелi на свiжi скульптури, до чого ж уїлася вже ця класична нацiональна безвихiдь — сил нема терпiти!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”