міхур

Приклад 1:
Звісно, перегодя йому, Сороці, було невтямки, яким побитом розмова з випадковим чоловіком могла так вплинути на нього, попри те, що він, Сорока, ані не сп’янів настільки, аби не пам’ятати, що чинить, ані не відбіг глузду від гарячки й марень, щоб не відрізнити, де дійсне, а де уявне, і як це взагалі скоїлося, що він, Сорока, справді зняв зі штанів пасок, устромив голову у дбайливо злагоджений зашморг і повісився на дверях вокзальної вбиральні, що їх задом виламала та заблукана серед навколишнього шабашу українська селянка, переповнений сечовий міхур якої врятував йому, Сороці, життя, внаслідок чого він, Сорока, відмовився від подорожі на Україну, котру прислужники тьми приборкували штучним голодом, повернувся до Алма-Ати, тільки не до тітки, а до закутка, що його він, Сорока, винайняв у Рашіда Бодмаєва, узбека, якому він продав батьківський годинник, тікаючи від надто владної тітки, що місяцями пізніше, здибавши небожа на вулиці, замість закидати його докорами (а таке відхилення від тітчиної звичної поведінки мало означати, що й залізну вдачу часом долала самотність, і тітка мимоволі потяглася до несподівано віднайденого небожа, хоча спонтанного вияву почуттів він, Сорока, принаймні досі, не помічав у своєї родички, яка, врешті-решт теж була людиною, яку, бодай теоретично, вряди-годи мусіли опадати почуття й настрої, як і решту смертних, однак це ще не виключало й іншої можливости, а саме, що тітка вирішила йому, Сороці, показати вишу клясу примирливої поведінки і з цезарським розмахом, мовляв, ах ти ж, голопуцьку, знай наших! — унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Однак за цей уламок секунди, що неймовірно видовжився і, наче міхур, налився кров’ю, вона, Марина, мала враження, ніби їй розполовинили череп, насадивши на її кволий мозок двигтющі півкулі вселенського мозку, аби вона, Марина, за коротку мить охопила не лише зором, а й нутром усі ті потаємні нитки, двигуни навколишніх з’яв, прагнень, власної долі, ба навіть усього світу, дарма що ясновидющість, яка розкрила перед нею, Мариною, випрозоривши до наймікроскопічніших закутин, усю світобудову, — ясновидющість, що її вона, Марина, від несподіванки й збудження навіть не спробувала якось довше втримати й закріпити в собі, — так само раптово згасла, залишивши в ній, Марині, почуття гіркої втрати й щему, від котрого, здавалося, зараз лусне земля, попри те, що саме тоді їй, Марині, ще не було жодних підстав впадати в розпач, бож розпач і горе, існування яких вона, Марина, почуттями забігаючи наперед, вперше так гостро відчула саме в веселому товаристві Соколюка, що сам ніби не мав жодних проблем, витрачаючи енерґію й час на полагоджування чужих клопотів, і що згодом, воліючи їй, Марині, всіляко допомогти, пропонував їй розв’язати життєві ускладнення абортом, на що вона, самозрозуміла річ, не погодилася, оскільки погодитися-означало б убити Гната вдруге, — цей розпач і горе прийшли до неї щойно перегодя. Звісно, не виключене, що її тодішній настрій був спричинений тим, що вона, Марина, сама те ще не цілком усвідомлюючи (імовірно, кохання перетворює навіть тупу купу м’яса на винятково чутливий аґреґат із самих мацаків і хоботків, що точніше й непомипьніше, ніж радар, ловить найпотаємніші, найвіддаленіші чуттєві заряди й поштовхи навколо улюбленого єства), ревнувала Гната до Віталія, серцем намацуючи ворога в цьому тендітному, на перший погляд навіть симпатичному, дженджикові, який, мавши на карку більше років, ніж вони, крім Соколюка, ухистився виглядати (рухами, виразом обличчя, ніби аж сором’язливістю) непробудженою до життя п’ятнадцятирічною дівчиною, ніж хлопцем, чи, властиво, чоловіком, котрий звідав усі пороки (хоча вона, Марина, спочатку й не надто повірила балакучому, схильному до вигадок і принагідних перебільшень, ніби й у дечому легковажному, а заразом, упереміш із легковажністю, далеко не поверховому, Соколюкові, що, як на Марину, мало скидався на лікаря-психіятра, а ще менше на особу, яка, заки вдатися до психіятрії, свого, за висловом Соколюка, єдиного й остаточного покликання, кілька років успішно працювала гінекологом, потім, ліквідувавши власну, новоустатковану й ще не повністю сплачену практику, спеціалізувалася на внутрішніх захворюваннях, аж поки доглипалася, — і мала відвагу ще раз розпочати з нічого, — що її фасцинує психічна структура людини, узгляднюючи, мовляв, яку, він, Соколюк, і поінформував її, Марину, про Віталія, аби, поперше, не виникло непорозумінь, бо ану ж вона, Марина, візьме та й закохається в Віталія, накивавши від Мирона п’ятами?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”