1. (лінгвістика) Утворення приголосного звука [з] шляхом зближення середньої частини язика з твердим піднебінням, коли кінчик язика залишається біля нижніх зубів; характерна риса деяких українських діалектів, зокрема наддніпрянських.
2. (фонетика) М’яке, свистяче вимовляння звука [д’] або [дзь], що наближає його до [з’] (наприклад, у словах «межи», «їздити» у певних говірках).