марта

Приклад 1:
Романа погнали, а Марта вже не хотіла ризикувати. 151 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ ністатінова мазь!
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
а на її, Лесине горе, надто м’яка, що й змушує бабцю, її, Харитю, й Марту трястися над Лесею, котрій завдяки цій надто великій м’якості ніколи не таланило в житті, попри її дійсно виняткову, а як на Харитин смак, то й далеко субтильнішу від Мартиної красу, з якої однак жодного хосену, бо щоб одружитися з дурним Сашком, можна було прийти на землю й останньою нечупарою, до якої Сашко врешті-решт і зведе Лесю, якщо вона, Харитя, й Марта хоч на мить попустять опікуватися надто податливою й непрактичною сестрою, єдиного, крім бабці, праведника й найсвітліший розум у їхній далеко не мішком прибитій Забірковій родині, — а світловолоса Марта, яка Пилипові видалася тендітним, безпомічним, янгольським створінням, — звісно, і Марта на свій кшталт дуже вартісна людина, — насправді завинений в оксамит сталевий п’ястучок, — нема ради, прадіди надто густо бігали на Запорожжя, це Харитя й на собі чує, і бодай комусь із Забірків мусів і цей п’ястучок, згусток кармазинової волі успадкуватися, що звинніше від професійного двометрового викидайла, прокладає собі стежку до визначеної мети; от ніби й сестра, а характерами на сто вісімдесят градусів у протилежні боки), а й зовнішністю: Леся — з копицею прямого, незаплетеного, Гранітного волосся, обтятого на вузенькій талії (може, ця ґранітність волосся й витягла, не залишивши й цалю, всю ґранітність душі? ), з алябастровою, немовлячою церою (заздрість жінок з побитою згрублими, розширеними порами шкірою від надто щедрого й нерозбірливого надужиття косметикою), чорними продовгастими очима-пелюстками, римським профілем і трохи спухлими, по-єгипетському чітко викраяними вустами, від яких чмаріли чоловіки й виповнювалися отрутою жінки, вся ніби дещицю сонна, з заразом і пружина, ладна щомиті випирснути вгору, що надавало Лесі звірячої, а одночасно й пуп’янково-незайманої (Пилипові в першу мить здалося, що навколо Лесі стоїть ледь вловний тюльпановий хрускіт) принадности навіть ще тоді, коли Леся два роки після Харитиної смерти ходила вагітна четвертою й останньою дитиною; м’язи, зібрані до стрибка (який, як не раз шкодувала Харитя в розмові з Пилипом, ніколи не відбувся, бо Леся не вміла навіть порядно пококетувати, хоча кокетування, як запевняла Харитя, — це своєрідний гумор, і жінка, позбавлена цієї риси, — вже не жінка, а безстатеве створіння, якому або тягати шпали, або вікувати в черницях, доля, що її ні Харитя, ні Марта не бажали б улюбленій сестрі, оскільки на жінку й так на кожному кроці чигає середньовіччя, де зизоокі ревнивці з розпеченими плоскогубцями, від нетерпцю скачучи з кульші на кульшу, пантрують, аби з м’ясом вирвати в усмішку розтулені вуста, — де там кокетувати!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— щоб побачити, як Леся кокетує, бо те, що Пилипові привіділося як Лесине кокетування, не що інше, як виважена стратегія Марти, котра, завдяки дедалі більшій Харитиній заанґажованості в театрі, то проби, то принагідні вистави, перебрала опіку над Лесею — Марта, хоч і молодша, завжди виявляла нахил верховодити, — витягаючи Лесю, — Мартин, як жартувала Харитя, невідмовний каталізатор, — на всі важливі балі, щоб перевірити, наскільки їй, Марті, вдалися власні креації — не лише королівські сукні, довго обговорювану подію кожної забави, що зміцнювало за всіма Забірківнами славу перших модниць, хоча всі сукні шила сама Марта, не довіряючи ні Хариті, ні Лесі, які мовляв, не хотячи, могли попсувати Мартини задуми, — а й ті чудернацькі оздоби, витвір Мартиної уяви, проти котрих Леся на Мартину невимовну втіху ніколи не протестувала — сережки, персні, діядеми й лекторалі із зернят, скла, блискіток і кольорового дроту, — серійна продукція яких кількома роками пізніше, коли Сашко вперше ліг у лікарню оперувати нібито ще не злоякісну пухлину в стравоході, почали приносити Марті незліченні прибутки. уможлививши їй відкрити на 5-ій авеню картинну ґалерію, бо Марта не лише успадкувала від бабці замилування до всього гарного, де жевріла іскра Божа, а й мала не абиякий хист до практичного, куди входили навіть зайві поради для Лесі: в якій кухні як тримати голову, спину й руки, хоча тут природа випередила Марту, обділивши Лесю вродженою поставою, що її Марта, відповідно до щоразу нових ідей, котрі напосідали її, унапрямлювана за своїм розсудом, дякуючи Богові, що він поспав їй в особі Лесі не тільки безплатну, а й головне вирозуміну модель), бездоганно виліплена шия (в усіх Забірківен однакові), ключиці, яких тягло торкнутися пальцем, серед овальної хмари крижаних мережив напівоголені порцелянові груди (Мартина диктаторська стратегія, хоча сама Марта ніколи не носила глибоких декольте), талія завширшки з Пилипову долоню, руки, п’ястуки, кожен пальчик — маніакально вицизельований шедевр, аж не йнялося віри, що таке створіння годне, як усі смертні, ступати по землі та ще й (а хіба це не жарти природи, невичерпної на вигадки?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”