малювати

Приклад 1:
Запам’яталося, як Шаронов починав малювати портрет у якийсь дивний спосіб — чомусь із вуха, і сусідський хлопчик, спостерігаючи за цим процесом, здивовано констатував: «Одна уша есть, а другой нет…». Портрет цей вийшов фотографічно подібний, у натуралістичному дусі: батько запевняв, що художник не тільки відтворив усі його зморшки, а ще й додав від себе… Шаронов малював також інтер’єр нашої хати (схильний до гри словом батько називав це «фокстер’єром»).
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
), — крізь Гром’якові слова в Ковжуновій пам’яті одразу ж оприсутнилася теща Гром’якового Тараса, тоді в Празі, самозрозуміла річ, ніяка не теща, а струнка (за висловом Панаса Ощипка, викапаний пармеджанінівський янгол-підліток з обличчям Амура, хлопчик, схожий на дівчину, лише не з темними, а світлими, коротко підстриженими кучерями) студентка політехнічного інституту, Ізидора Кобиневич, безнадійно, за твердженням самої Ізидори, закохана в Олеся, якій він, Ковжун, давав поради за чашкою кави в «Люврі» чи — рідше, — «На Слованці» (де він, Ковжун, вівтірками, а подеколи й четвергами чекав на професора Покиньчереду, який за щедру винагороду доручав йому, Ковжунові, робити виписки, — для Ковжунових фінансів справді рятівні виписки, — наслідком чого Онуферкові частенько доводилося тягати з собою Панаса по архівах і бібліотеках, оскільки в Панаса саме тоді й пролягла була смуга, коли він з наближенням присмерку не витримував самотности, яка штовхала його поповнювати самогубство, — виписки для наукової професорської праці, котра, здається, так і не появилася друком, хоча Гаврило Забаштанний після війни в Ашафенбурзькому таборі згадував, ніби її видало в Голляндії Розенкройцерівське товариство, щоправда, у небагатьох, призначених лише для герметичного В)китку примірниках, отож, мовляв, Ковжунові інформації з мінералогії, геральдики, досліджень седиментів морського дна, військової оборонної тактики, реєстри африканських, не знаних у ЕвРопі занечулювальних отрут, згадуваних у звітах різних експедицій, — відомості, шо їх Ковжун в абетковому порядку на навеличких картках, котрі йому з власної ініціятиви заготовляв Панас переважно з кольорового досить грубого обгорткового паперу, купу якого на домагання Панаса, — решта власности Ошипка не цікавила, — Ковжун разом з іншими Панасовими манатками переніс у своє помешкання, — передавав професорові, ніколи не питаючи, пощо йому такі строкаті нотатки — не пішли на вітер, хоча роками пізніше, коли Ковжун сам опинився в ролі професора Покиньчереди, він, Ковжун, остаточно зміцнився на переконанні, шо Покиньчереда під виглядом йому ані трохи не потрібних виписок просто з делікатности обрав найдійовіший спосіб, як, не прозраджуючи нічим свого добродійства, допомогти Ковжунові, який тоді справді перебував у матеріальній скруті, — бож йому доводилося дбати не так про себе, як про належне утримання самотнього, як палець, а головне тоді справді безпомічного, Панаса Ошипка, купуючи йому фарби, полотна, ліки, ну і, насамперед, допильновуючи, аби той бодай раз на день шось попоїв, про шо Панас у полоні тривалої душевної кризи забував, як це він забував або раптом навмисне уникав малювати, лише на наполегливі прохання Ковжуна, який єдиний з усіх Ошипкових знайомих мав на нього вплив, — беручися за пензлі, аби за хвильку їх знову відкласти набік, хоча саме тоді, як ніколи пізніше, вони, — якшо поминути розмову про музику, якою, Михайло Тиж у приватній гутірці порадив був Ковжунові підлікувати шойно випушеного з будинку божевільних ніби остаточно видужаного Панаса, порада, котра не згайнувалася лише тому, що коли Ковжун з Ошипком цілком випадково потрапили на «Missa solemnis», де при органі був Юрко Наумик, то вони почали бігати на всі концерти, де виступав Юрко, а тоді йде й записалися, — звісно, на Юркову спонуку, — до товариства любителів бароккової церковної музики, незрівняним виконавцем якої був Юрко, — і то саме тоді, як ніколи пізніше, найбільше говорили про живопис, любов до якого на все життя й пришепив Онуферкові Панас, шо ним опікувався Ковжун протягом досить довгого часу, — властиво, аж до смерти Євгена Пошелюжного напередодні його весілля, смерти, яка мов рукою, зняла з Ошипка напади шаленства, депресії й навіть жах перед сутінками, уможлививши йому знову не тільки брати, а й виконувати замовлення і навіть переселитися від Ковжуна з Мостецької на вулицю Яна Неруди до іншого помешкання зі світлим просторим ательє на модернізованій мансарді, де Панас у старій ванні з ’ячими лапами влаштував тимчасовий акваріюм для раків, креветок і лянґустів, котрі він тоді з невгасимою і згодом пристрастю вперше заходився малювати, пояснюючи частково втішеному, а частково занепокоєному Ковжунові, що весь світ, а людське тіло зокрема просякнене бокоплавами, і це він, Ощипко, й покликаний відтворити на полотні, інакше він буде не Панас Ошипко, що ним протягом довгого часу опікувався Ковжун, — ні разу не ламаючи собі голови, чи за щедро оплачуваними виписками для професора Покиньчереди не приховується, бува, звичайнісіньке, незбагненне духовним калікам, сором’язливе добродійство, ну і, самозрозуміла річ, аж ніяк не припускаючи, що роками пізніше подібним способом він, Ковжун, допомагатиме Іванові, котрий на третьому семестрі, попри первісне невдоволення Марисі ранньою синовою женячкою, побрався з ГальшкоюЖихар, — допомагатиме закінчити археологічні студії, копітко маскуючи допомогу, аби надмірною опікою не надлузнути ні Марисиних почуттів, не надто прихильних до Гальшки аж до народження Гриця, який компенсував бабі втрату Івана, ні Іванових гордощів обтяжливою вдячністю, що могла закаламутити їхні сердечні стосунки вже хоча б тому, що Ковжун, — чи не завдяки батьковому вихованню: мовляв, ніколи не поспішай, зробивши комусь добро, одразу ж по-крамарському закасовувати подяку, — нічого так не боявся в житті, як зобов’язати чоловіка вдячністю, і тому так старанно й закамуфльовував допомогу Іванові фіктивними довідками з не менш фіктивних установ, що нібито виділяли значні фонди на письмове проведення якихось там, щоразу нових і безглуздіших, чим вони не відрізнялися від справжніх, сплачуючи данину прогресові, — статистичних опитів серед студентів, опитів, що їх ухищувався вигадувати Ковжун, ступаючи в слід Покиньчереди, — зрештою, хто зна, які шляхи Провидіння? адже не виключене, що саме Покиньчереда й увійшов тоді в Празі в його, Ковжунове, життя з єдиною метою, аби він, Ковжун, роками пізніше допоміг Іванові, навіть Марисі не прозраджуючи цих, часом досить обтяжливих, тому що Ковжунові важко було щось вигадувати, махінацій?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Тобто згодом, як він, Соколюк, цілий і неушкоджений, справді пришвартувався до берега, йому не вкладалося в тямі, яким побитом він зважився на ту подорож, ба більше, як він, сам того не усвідомлюючи, — адже до подорожі він і справді перебував наче в іншому світі, — старанно й досить ретельно готував її, бож інакше пощо йому було приміщувати у вітрильнику харчі, питну воду, спиртівку, мали, навігаційні прилади й навіть два коци, дарма що тоді здавалося, ніби всі ті їстівні запаси він, Соколюк, тримає у вітрильнику виключно для принагідних пікніків в одній із сусідніх численних бухточок, де зручно було причалювати й пікнікувати на прибережних валунах чи й просто на піску, хоча він, Соколюк, сам без пацієнтів, ні разу не здійснював цього, загалом не кепського, задуму, а пізніше й просто забув про всі ті бляшанки з консервами, питною водою та про навігаційні прилади, напевне тому, що мозок душив у зародку тривожні сигнали з власних глибин, не бажаючи нічого знати про жодне безглузде шаленство на подобу тієї подорожі, без якої ниділа його, Соколюкова, обернена на крота душа, потайки прориваючи підземні проходи в його єстві, байдуже, що він, Соколюк, навіть перегодя не цілком розумів, як до тієї подорожі взагалі дійшло, бож коли тієї погожої днини, однієї з тих, коли вищає небо й скорочуються віддалі, він виплив із Ст-Тропезької затоки у відкрите море, в його помислах і натяку не було пускатися на вітрильнику в подорож аж до Сіцілії, адже він, Соколюк, ані не заходжувався поповнювати самогубство, ані не пнувся складати перед самим собою іспиту на молодечу відвагу, не зовсім доречну в його далеко не хлоп’ячому віці, тим більше, ЩО він, Соколюк, повнотою усвідомлював: перша буря у відкритому морі — це мурована загибель, яка, проте, всупереч звичному перебігові подій, його, Сокопюка, чомусь оминула, хоча він, заки ступив на землю, не вірив, що взагалі ще кудись допливе, незалежно від того, що не хто інший, як він сам, прирік себе плисти вперед, подавшися в подорож, котра скидалася радше на мандрівку потойбіччям, на яку він, Соколюк, ніколи не зважився б, якби в ньому тоді нагло не виклубочився з душі той вогнедихальний кусник, наче не його, Соколюкового, єства, що, знехтувавши здоровим глуздом, велів йому, Соколюкові, взяти курс на Сіцілію й погнав уперед, хоча він, Соколюк, не тільки не був приготований до такої подорожі (зрештою, може, людина ніколи й не буває приготована до жодних вирішальних мандрівок у її житті), а йому навіть і не мріялося, що, випливши з Ст-Тропезької затоки, він раптом перетвориться на сновиду й візьме курс на Тринакрію, куди його понесло напевне тільки тому, що коли рвучкий зустрічний вітер видмухав йому всі думки з голови, навіть саму голову розвіявши по небу рибними кістяками, в ньому, Соколюку, живому безголовому тулубі, перетвореному на знаряддя вищої сили, у серці, яке повело його крізь хаос, спалахнула пригадка про каплицю святої Розалії в Палермо, що її він, Соколюк, відвідував під час останньої відпустки, котру з намови Івана Положія, свого колеґи з Детройту, дивака, самотника й ревного вишукувача затертих українських слідів по всьому світу, він, Соколюк, узяв був не тільки на те, щоб із двокілограмовим наметом і речмішком за плечима, в товаристві Положія, на відміну від моторизованих туристів, пішки обходити Тринакрію, осторонь від надто второваних туристичних трас, споглядаючи рештки старовини, а й щоб нарешті побувати в церкві, збудованій на пожертви запорожців, які під проводом Марка Якимовського, його, Соколюкового, предка по материній лінії, про котрого зберігалася пам’ять у їхній родині, дарма що він, Соколюк, тоді ще малий бенькарт, запізнілий нащадок серед дорослих братів і сестер, й не уявляв, що колись швендятиме містом, до якого понад три сторіччя тому причалила ґалера під проводом Марка Якимовського, того самого, що про нього не вмирала згадка у них у хаті, бо , особливо, як сердилася, не поминала нагадувати його, Соколюковому, старшому братові, що загинув в УПА, борючися проти радянців і німців за незалежну Україну, та двом сестрам, котрі, поїхавши з самодіяльною виставою до Вінниці, потрапили в радянське оточення, а звідти, слідом за незчисленними жертвами українського народу, над якими вершили черговий геноцид червоні єдинонеділимники, й до Сибіру, що передчасно й звело матір у могилу, хоча вона й підбадьорювала себе, — шо вона — уроджена Якимовичівна, парость того самого Якимовського, який вивів з турецької неволі бранців-запорожців, шо під його, Марка Якимовського, проводом вирвалися на Галері з турецького пекла й, біля Лесбоса втікши від погоні, після довгих мандрів Егейським та Йонійським морями, попри бурю, таки досягни рятівної Сіцілії, куди він, Соколюк, доплив не інакше, як завдяки заступництву Провидіння, бож його тричі матлошила буря, шо в ній він, Соколюк, разом зі своїм утленьким вітрильником мав би затонути, як це майже тридцять років перед тим затонув його, Соколюків, шкільний товариш Тарас Цюпа під час раптової негоди на Штарнберзькому озері, де він, Соколюк, уперше, разом із Тарасом вчився вітрильникувати й де так і не знайшли Цюпиного тіла, однак він, Соколюк, на відміну від Цюпи, не затонув, не виключене, й справді з тієї єдиної причини, що море зберегло його, аби крізь нього, Соколюка, водна стихія отримала очі, легені й свідомість, як це прагне отримати кожна частка матерії, женучи еонами сліпу, без’язику силу, аж поки ця сила на першому-ліпшому особливо чутливому зламі буття вивершиться в нетривку бульбашку розуму, щоб на подобу нагло видющого жала наскорпіоновому хвості, вигнутого над головою для нападу, побачити саму себе, бож тоді на морі він, Соколюк, і справді мав враження, що це не він змагається з водною стихією, а що це крізь нього його власними очима дивиться на цей світ хвиля, яка накриває його з головою, тільки, замість потягти в безодню, чомусь щоразу повертає його на поверхню, не виключене, й дійсно тільки на те, аби під прикриттям бурі глипнути на саму себе його, Соколюковими, очима, одвічне прагнення глухонімої матерії подивитися на себе очима живого духа, своєї власної, безмежно далекої кінцівки тієї самої палиці буття, лише на одному кінці, на знак різних полюсів, оздобленої очима, як це пристрасно запевняв, викладаючи власну теорію буття, окознавець і ретельний зображувач найрізноформатніших очей на світі маляр Павзаній Верета, що спеціялізувався на малюванні самих очей, зокрема людських, хоча він не нехтував інколи й тваринними, риб’ячими та комашиними органами зору на тій підставі, що, мовляв, на світі не існувало й не існує нічого цікавішого від очей, і тому просто не варто щось інше зображувати, що, зрештою, він, Павзаній, послідовно й чинить, прагнучи тільки одного: роздобути справжню мумію, щоб виготовити з неї єдино ефективну фарбу, інакше вся його, Веретина, кропітка праця зійде на пси, бо малювати очі звичайними, олійними чи іншими фарбами — це все одно, що товкти воду в ступі, хоча покищо він, Верета, не бачить іншої альтернативи, — причина, внаслідок якої він і опинився на Заході, чому, звісно, не абияк посприяла празька весна шістдесят восьмого року, що війнула краєчком і на Закарпаття, зокрема до рідного Веретиного Хусту, де почали, щоправда, лише недовготривало курсувати автобуси до Праги, звідки приїхав до них на відвідини сповнений найутопійніших комбінацій, як розбагатіти, на диво балакучий, але, не зважаючи на словесну піротехніку, м’якосердий, симпатичний і особливо вирозумілий до його, Веретиних, малярських проблем його одноліток, небіж Максим, який і надихнув його, Верету, бажанням не тільки подивитися на решту тітчиних, двох старших і одного наймолодшого нащадків разом із самою тіткою Соломією, котрої він, Верета, ніколи не бачив і котрій тепер розворушена родинними спогадами Веретина , розлучена з сестрою наприкінці війни, що розкидала людей по всіх усюдах, вирішила, спровокована напівжартівливим проханням Максима, в мозку якого блискавично зродилася, хоча згодом, завдяки втручанню вищих сил, з того нічого не вийшло, чергова ґешефтярська комбінація тієї ж хвилини, як він угледів у курнику різьблену озію з дзеркальними більшими й меншими очима, в шухлядах котрої плекали курчат і кролів, — вирішила подарувати покарану стоянням у курнику шафу, придане Веретиної сестри Уляни, що після смерти нареченого, попри материні плачі й умовляння, пішла в черниці, на велике горе його, Верети, тоді ще просто Повзика, одинадцятирічного глистючка з нахилом до сухот, який дуже любив старшу від нього на вісім років сестру Уляну, свою вдосконалену другу матір, від котрої, на відміну від матері, він ніколи не отримував, очевидна річ, цілком заслужених, стусанів, і котра подарувала йому перші пензлі й фарби в глиняних чотирикутних наперстках, а головне, завжди терпляче вислуховувала всі його жалі, фантазування й сни, не тільки заохочуючи його малювати, а й ні разу не викпивши його, Павзанія, перейняту від Захара Шкварка, до якого він, Верета, поза школою кілька років на домагання Уляни ходив у науку, — ідею виготовлення справжньої фарби лише з мумії, — таємниця, що її він, Верета, розмагнічений Максимовими ґешефтярськими візіями. які, здавалося, втілюються в життя тієї миті, як він про них розповідає, звірив своєму небожеві, змусивши його на знак клятьби, що він нікому про те не обмовиться, їсти землю, а тоді, звісно, й не поминув поцікавитися, як у Чехо-Словаччині стоїть справа з таким дефіцитним товаром, як мумії, про що Максим, не змигнувши й оком, одразу ж прочитав цілий виклад, надихнувши його, Верету, бажанням не тільки подивитися на решту тітчиних нібито не менш енергійних нащадків, а й, не гаючися, податися за кордон, яким досі була для нього, Верети, навіть соціалістична Чехо-Словаччина, й там розглянутися за мумією, тим більше, що Максим, зі свого боку, обіцяв усіляко допомагати й вигідно сторгувати виявлений скарб, намовляючи його, Верету, негайно їхати разом, проти чого однак запротестувала Веретина , переконавши Максима спочатку самому без товариства допильнувати перевіз шафи, транспортування якої могло спричинити, нехай на тепер і досить розм’яклому кордоні, непередбачені ускладнення, що їх, бува, не залагодить і хабар, який однак, попри материні побоювання, безперешкодно розчистив дорогу на пропускному пункті в Чопі, де лише дві пляшки горілки й посвідка з місцевою печаткою зробили шафу невидимою, дарма що ускладнення з цією урухомленою фортецею (якій Максим ніби підрубав коріння, що на ньому вона трималася в Хусті, внаслідок чого шафа, винесена з курника й примоцована на п’ятитонку, на подобу Ноєвого ковчега й попливла у світ слідом за Веретою, готуючи йому несподіванки, які…) не забарилися об’явитися дещо перегодя в Празі, куди він, Верета, цілком законно, сівши в автобус біля Хустівського вокзалу, поїхав навздогін за Максимом, а звідти вже, розглянувшися, що Чехо-Словаччина — не Ріо-де-Жанейро, трохи менш законно перебрався до Західньої Німеччини, а тоді й до Франції, везучи за собою шафу, яку тітка після кількох скандалів погрожувала власноручно строщити на друзки, викинути на смітник чи втопити у Влтаві, витлумачуючи ображеному у своїх найліпших почуттях Вереті, що мав тепер спокутувати Максимові ґешефтярські прорахунки, оскільки на шафу ніхто не кидався, як це ввижалося Максимові в Хусті, — ніби шафа, страховисько, змайстроване самим чортом, завинила і в тому, що Максим, допомагаючи нести її нагору, поковзнувся й зламав собі ногу, і в тому, що Юліян, наймолодший, украй розвезений тітчин смаркач, якого тітка народила останнім після сороківки й тому не додала потрібної дитині моці, — угледівши в потемках видющу шафу, котра не лише світила очима з усіх вирізьблених на ній звірів, півмісяців та яблук, а й, як здалося хлопцеві, рушила йому назустріч, простягаючи для привіту настовбурчену гострими лезами долоню, від жаху втратив мову, і в тому, ніби шафа, з першого ж слова чомусь не злюбивши її, тітки, зловмисне за її спиною відстрашувала покупців, перетворюючи свої незчисленні менші й більші звичайнісінькі дзеркальця на фари-дмухавки, виключно, аби сердити її, тітку, й роз’ятрювати їй печінку, так наче їй, тітці, й без шафи бракувало турбот, що тепер, як із рогу достатку, посипалися на неї з появою цієї бісівської озії, якої вона, Соломія, ані миті не бажала терпіти у своєму досі просторому, а тепер наче зібганому цим гемонським вівтарем на куряче гузно помешканні, а вже дискутувати на цю тему з ним, Веретою, й поготів!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”