максима

Приклад 1:
допомогли йому дещицю розчовпати, у чому ж, врешті-решт, міститься його, Лужного, призначення, чи то пак іспит на людину, аби він по-дурному не розтринькував життя, так ні на чому стало й не зупинившися, бож якби він, Лужний, мав щодо цього цілковиту певність, то ані не подався б разом із Яремою Кериком на теологію до Риму, ані не кинув би її передчасно, вирішивши, що така штука, може, добра для Керика, але не для нього, ані не записувався б перегодя, після трьох років тиняння на принагідних підробітках по доках і забігайлівках до Колюмбійського університету на клясичну філологію, на якій він витримав лише півтора семестра, хоча йому отець Гаврилюк виклопотав стипендію в надії, що він, Лужний, через клясичну філологію ще повернеться до теології, ані, зрештою, не надихнувся б ідеєю переключитися на спорт і фізичне виховання молоді, а коли воно йому так само хутко набридло, не рвонувся б разом із Миньком Семикішом відкривати на Давн-тавні в Нью-Йорку нічного бару, мовляв, якщо вже сам шанований усією українською громадськістю Йосип Гірняк розливає напої в «Лисі Микиті», то чому йому, Лужному, не спробувати з Миньком поставити на ноги розвагову буду, з котрою вони невдовзі так прогоріли, що йому, Лужному, як співвласникові (з Минькової намови) збиткового підприємства, довелося працювати кельнером у «Вальдорф- Асторії» й понад два роки сплачувати борги, — ані не перейнявся б бажанням, попри сумний досвід із баром, піти в компаньйони до Івана Перекуди й закласти в Пенсільванії власну пекарню, яку їм за півроку здемулювали місцеві Гангстери, котрим Перекуда, покла- даючися на свій хист і на, здавалося б, якнайліпше налагоджену мережу покупців, не схотів платити зависокого злодійського чиншу, ані врешті-решт не відмовив би Максимові, наймолодшому й найзухвалішому Кериковому нащадкові, який остаточно підпав чарам моря, що виявилися далеко глибшими й тривалішими, ніж його переходове, пов’язане з фізичним ростом і фізіологічними змінами, захоплення анархізмом, троцькізмом і маоїзмом, модними серед перегодованих волею й достатками однолітків-студентів, котрих невидимою рукою вправно керовані кумачеві сурми надихали нищити єдиний найупорядкованіший клапоть світу, де ще не запанувала Червона Хребтотрощильня, блаженних переваг якої не тямили втікачі з Йосьчиного раю, туполобі — на відміну від їхніх едукованих яснокебетних нащадків — батьки-реакціонери, засліплені спорохнявілими назадницько-буржуазними уявленнями про якусь там нібито смертельно загрожену серпом і молотом вільну волю, чи, радше, самовияв, що його, Максим, і то лише тому, що його випадково занесло на літню відпустку до знайомих на Фльоріді, знайшов у водяному спорті, зокрема у вітрильництві, де, вперше міряючи сили з водною стихією, серед якої він мало не загинув, він, Максим, ніби наблизився до самих першоджерел буття, що обпалили йому душу, прохиливши на мить доти ніби кам’яну завісу в несусвітенну сліпучість, де щезли всі ізми і все те, доти важливе й єдиноправильне, чим він надихався й болів, — і, властиво, чи не тому, покликаючися на колишні його, Лужного, розмови з Яремою Кериком, що їх, мовляв, йому, Максимові, не раз переповідав батько і що до них він, Максим, аж до переломової подорожі в його житті до Фльоріди, ставився зі зрозумілим застереженням, оскільки його, Максимів, досвід не був досвідом його батька, — він, Максим, і запропонував йому, Лужному, пітньому чоловікові, хворому на ревматизм, довіритися разом із ним, Максимом, утлому вітрильникові, до найменшого чопика змайстрованого у проміжках між студіями соціології й випадковими підробітками, самим Максимом, що на такій шкаралупі нібито вже плавав до Карібського моря, — пропозиція, від якої він, Лужний, самозрозуміла річ, відмовився, не на жарт погнівавшися на Керикового нащадка ще й тому, що, як пізніше, коли Максим прислав кольорову листівку з Даккару, йому, Лужному, почало дедалі наполегливіше здаватися, що крізь Максимову, ніби на перший погляд безглузду, а насправді єдино посутню пропозицію, до нього промовляло його, Лужного, призначення, від котрого він, черговий раз сплохувавши, ухилився, боягузливо заховавшися за свої літа й ревматизм, хоча Чічестер, на якого, зрештою, цілком слушно покликався Максим, не був ані молодший, ані здоровіший від нього, Лужного, що, звісно, ще більше розсердило його, ладного тієї миті пошматувати Максима на атоми за те лише, що той, властиво, мав цілковиту рацію, оскільки чи не про саме таку подорож він, Лужний, разом з Яремою Кериком мріяв ще під час відвідин табору військовополонених спочатку в Беллярії, а тоді в Ріміні, коли про Максима й гадки не було, а вже про якесь Яремине, нехай і далеке одруження чи якусь там Орисю Колобір і поготів, бож Ярема не лише рвався піти на теологію, яку він, на відміну від нього, Лужного, з відзнакою закінчив, щоб згодом вдоволитися, щоправда, добре платним, бібліотекарством, а й палко переконував Лужного, що він, Ярема, після студій конче пострижеться в ченці, аби повнотою віддатися тому духовному світові, що тоді в таборі військовополонених, оточеному колючим дротом й освітлюваному вночі прожекторами, щоб не втікали на волю, манячив перед його унутрішнім зором, ані трохи не перешкоджаючи укладати пригодницькі пляни навколосвітньої подорожі у вітрильнику разом із Лужним, адже молодість, попри ранній, не надто рожевий життєвий досвід, розпирала їх тоді на всі боки, і кожен почин був можливий і здійсненний, байдуже, чи це стосувалося навколосвітньої подорожі у вітрильнику, а чи порятунку всього людства, що, як на Лужного, Ярема Керик напевне довершив би, якби перегодя на його, Яреминому, шляху не здибалася Орися Колобір, без якої раптом для Керика стало неможливе подальше існування, а тоді одне за одним (не міг же він, Ярема, попри те, що й зрезиґнував із душпастирства, дозволити жінці вживати заборонених Папою засобів проти зачаття, а чи вдаватися до злочину й нищити Богом даний плід, хоча він уділявся надто густо, просто таки одне за одним?) не посипалися діти, котрих треба було виводити в люди, і врешті-решт не прийшов на світ і останній, найнепогамованіший син Максим, можливість появи якого тоді в Ріміні, звісно, й не бовваніла на обрії, а коли він десятиліттями пізніше, що й не знати як пролетіли, нагодився, — ставний, разюче подібний до батька, бистрий хлопчина, що однієї днини постукав у двері, аби він, Лужний, нарешті здійснив те, що, не виключене, становило єдиний сенс його, Лужного, існування, — він, Лужний, перелякався й відмовився, і то не через що інше, як саме через оту кляту вільну волю, яку за висловом професора Сороки, нібито мусить респектувати й саме Провидіння, оскільки навіть Господь, що над кожним тримає руку й тоді, коли слабакуватій людині здається, ніби весь світ у лабетах сатани, — навіть сам Усевишній не втручається у вибір людини, — твердження, з приводу якого він, Лужний, майже цілий вечір тоді в Беллярії просперечався з професором Сорокою після його доповіді на цю тему перед українськими військовополоненими напередодні від’їзду другої репатріаційної комісії на чолі з генералом Васільєвим, яка височувала чергові жертви для сталінської м’ясорубки, пантруючи, аби за допомогою послужливих союзників упакувати в братні могили на подобу вінницьких, про які й пес не гавкне, весь табір, куди він, Лужний, на доручення отця Сіверка, що діяв не лише з власної ініціативи, й з дозволу й спонуки самого Бучка, котрий рятував своїх людей, як тільки міг, їздив уже як новоспечений англійський громадянин, якому це громадянство завдяки впливовим знайомствам виклопотав далекий родич, що жив у Англії від початку двадцятих років, покликаючися на своє фіктивне, проте, як він, Лужний, на власні очі пересвідчився, якимось побитом навдивовижу солідно вдокументоване шотландське, та ще й на додаток шляхетське походження (дарма що дядькова родина, як і Лужного батьки, з діда-прадіда походили з українських селян з-під Жидачева, де прадід Лужного по материній лінії виконував обов’язки священика, прозиваного за свою радше просвітницьку, ніж релігійну ревність, Молилом, що десь наприкінці 19 століття переселився на Закарпаття, звідки один із його численних, називаних Софоклами, Алківіядами, Темістоклами, Сократами, Атенами й Персефонами нащадків, — Арістофан, — у двадцятих роках подався чомусь, не як більшість шукачів ліпшої долі до Нового Світу, а до Англії, де невдовзі всупереч одностайним найчорнішим передбаченням пустив коріння, добігши статків чи то завдяки хутко наладнаним за допомогою Геннадія Фесенка масонським зв’язкам, чи то завдяки якійсь ближче не означеній торгівлі зброєю на Близькому Сході, як про це багато років пізніше подейкували метикованіші краяни-еміґранти, котрі дядька й на очі не бачили, що, звісно, ані трохи не стояло їм на заваді бездоганно орієнтуватися на мало не щохвилинному перебігові дядькового як зовнішнього, так і внутрішнього життя й запевняти вочевидь недосвідченого в цій справі Лужного, — мовляв, дядько, віддавши свою пещену одиначку за Безручка, уділив їй не абиякий посаг, внаслідок чого Безручко, котрий, звісно, мусів укласти з тестем відповідну угоду, так стрімко й злетів угоду, а зовсім не завдяки власній кебеті чи якомусь там дуже сумнівному, ніким не перевіреному винаходові в промисловості, про що ніхто ніколи й не писнув, якби не Арістофан Молило, який заради своєї одиначки поставив Безручка на ноги ще в Англії, що, очевидна річ, частково могло відповідати й правді, оскільки дядько після другої світової війни з власної спонуки, спричиненої чи то тугою за батьківщиною й рідними, а чи, як дехто пускав торохту, аби не завдячувати дядькові за принагідні добродійства, — зумовленої певними, чітко не визначеними, проте виключно меркантильними міркуваннями, бо хто, мовляв, отак собі, ні сіло, ні впало, стане діставати для іншого місяця з неба?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Зрештою, скільки він, Сорока, себе пам’ятав, усі тітчині справи і вчинки постійно, і то на всі лади, то схвально, то з осудом, обговорювано в їхній родині, а коли він, Сорока, тоді ше не Олежко, а вже й поготів не Олег Кіндратович, а просто «Ложечка», як його дома всі кликали, хоча він уже перейшов був до третьої кляси гімназії, — коли він, Сорока, повертався думками до гімназійного часу, за якого він уперше в особі Максима Синявського, свого нового гімназійного приятеля, що читав йому вірші Шевченка, доторкнувся до пушеної під під української стихії, то незмінно між зустрічами з Максимом, які невдовзі урвалися, бо старого Синявського заарештували і Максим зник із його, Сороки, шойно поволі усвідомлюваного життя, залишивши в його хлоп’ячій душі колосок, який повів його, нашадка зросійшеного українського роду, на іншу стежку, — він, Сорока, незмінно бачив батька, як той голосно ламав собі голову, нараджуючися з матір’ю, чого назагал батько ніколи у такій відвертій формі не практикував при дітях, тобто при двох старших сестрах, Марині й Ларисі, які, рано одружившися, зникли з його, Сороки, обрію, при братові Сергієві, що загинув у денікінців, обороняючи «єдину й неділиму», при Софійці, шо згодом, разом із чоловіком уенерівцем пішовши на еміграцію, померла на запалення легенів у таборі для петлюрівців у Каліші, і при ньому, «Ложечці», батько ламав голову, нараджуючися з матір’ю, як викраяти з далеко не надмірних статків для своєї сестри, а його, Сороки, тітки якусь досить значну суму грошей, шо їх батько, врешті-решт частково допозичивши в знайомих, таки зібрав і що їх тітка, як згодом гаряче запевняв батько, здавалося, не зовсім у тому переконану матір, нібито до копійки повернула, провівши, як про те з захопленням на межі з соромом і подивом оповідали його, Сороки, батьки, якусь особливо спритну ґешефтярську операцію з паровими млинами і мливом, що уможливило тітці кількаразові подорожі до Італії й Англії, куди тітка, як це часто пригадували його, Сороки, батьки, уперше їздила не лише відпочивати, а проводити грошові орудки сама з немовлям і старою нянькою, — на той час просто таки нечуване явише, — невдовзі після шлюбної розлуки, про котру він, Сорока, наслухався в хаті ше з раннього дитинства і тому, хоча батьки в присутності дітей, як це їм, батькам, здавалося, майже не заторкували дражливих тем, і знав, — очевидна річ, шойно роками пізніше повнотою осмисливши своє знання, — шо тітка по трьох місяцях одруження нагнала свого чоловіка, оскільки тітчине бажання законну дитину сповнилося, а чоловік їй просто заважав, і це тим більше, шо неборака мав необережність уроїти собі, ніби вона, тітка, лише тому, шо народилася жінкою, не здобудеться ні на шо ліпше, як вволювати його, чоловіка, волю, шо, звісно, з його боку виявилося чималим прорахунком вже хоча б із тієї причини, шо тітка в одній особі вмішала і жінку, і чоловіка, і то, як на нього, Сороку, то далеко більше чоловіка, ніж жінку, а другого чоловіка побіч себе, чоловіка, який диктував би їй свої забаганки, ласкаво дозволяючи їй чинити його волю, вона ані скілечки не потребувала, зумівши знайти за відповідну винагороду юриста, котрий негайно після народження дитини допоміг офіційно оформити шлюбну розлуку, переписавши навіть дочку на її, тітчине, дівоче прізвише, на велике горе чоловіка, ошуканого в усіх своїх правах, якому було назавжди відмовлено бачити власну дитину, бож тітка і дорослій Серафимі не дозволяла зустрічатися з батьком, як це десятиріччя пізніше зі сміхом розповідала йому, Сороці, хоч і постаріла, але по-молодому енерґійна сива розвідка, — не дозволяла зустрічатися дочці з батьком, який так і не збагнув, пошо вона, тітка, розлучилася з ним, перші два роки уперто сподіваючися, шо жінка прийде до тями й повернеться, оскільки, мовляв, вона сама з малою дитиною без чоловічої, нехай лише репрезентативної, підпори не дають собі ради. А втім, як тітка ухишалася давати собі з усім раду, дивувалися не лише свого часу батьки Сороки, а згодом і він сам, доповнюючи давні то осудливі, то схвальні навколишні розмови про тітку баченим перегодя на власні очі, адже тітка, як цим ше змалечку були заповнені його, Сороки, вуха, дійсно легко справувалася і з малою дитиною, і зі своїм невеликим, проте завдяки її прискіпливому наглядові й непопускальній руці, винятково хосенним господарством, провадженим на західній кшталт, встигаючи принагідно (на це тітка мала добрий нюх) провадити різні ґешефтярські операції на подобу борошняних орудків чи закупівель риби, а чи якогось вдосконаленого за кордоном млинарського устаткування, — операції, до яких тітка виявляла вроджений хист, шо йшов у парі з, не знати від кого, успадкованою ошадністю, аби не сказати скнарістю, відсутньою в родині Сорок, хоча тітка вряди-годи й розшедрювалася, як усі ті скупарі, шо, спритно приховуючи свій ґандж, час від часу дозволяють собі на дозовану нешкідливу шедрість (не виключене, шо кожен скнара уявляє себе шедрим розгреби добром), при тому яструбино пильнуючи власної вигоди, шо, самозрозуміла річ, й уможливлювало тітці до революції подорожувати до Італії й Англії разом із нянькою (єдиною обслугою, оскільки все інше тітка, на відміну від свого ледачого середовиша, вважала за непотрібні розкоші) й дитиною, з якої тітка покпала собі виховати емансиповану жінку, вільну від принизливих, нав’язуваних безмозким патріархальним суспільством, забобонів, — завдання, шо його тітці, попри соціальні струси навколо, попри втрату майна, а головне попри згаяну нагоду залишитися за кордоном (і тітка виявилася не до кінця залізною) ніби й вдалося завершити, бож смиренна, оснашена ґрунтовною освітою, й не дурна Серафима, здавалося, була на найкрашому шляху, аби втілити в життя дошенту переінакшені революцією материні ідеали, якби їй, Серафимі, на той час уже тридцятишестирічній прив’ялій дівулі, яку попри зовнішню емансипованість (коротко стрижене волосся, певну неохайність в одязі, навіть копи за НЕП-у можна було щось порядне придбати, а тітка, розглянувшися, не забарилася на новому терені відновити, звісно, дуже обережно, шоб не відбігти голови, досить вдалі ґешефтярські орудки, про котрі вона воліла ближче нічого певного не прозраджувати навіть йому, Сороці, і котрі їй згодом після навколишнього погрому, шо викосив Україну і шо від нього тітка своєчасно втекла до Алма-Ати, потягнувши за собою і його, Сороку, уможливили винайняти двоповерховий будиночок з маленьким садком, де тітка вперше ошелешипа його, Сороку, гнівним наріканням на покійну дочку, яку…), тримала на крицевому ланцюгу (взаємини дочки з матір’ю емансипації не улягали з тієї простої причини, шо тітці все мусіло коритися, це був єдиноможливий спосіб спілкування з нею, і дочка корилася б їй довіку), якби їй, Серафимі, не здибався Василь Коваленко, звичайнісінький кислоокий, та ше й вокулярений аспірант в Олександра Білецького, на три роки молодший від Серафими, нічим не привабливий топчій із задовгими руками й ногами, який на додаток до всіх своїх численних вад ше й заповзявся розмовляти з Серафимою огидною, наче з самих тільки «о» та «і», мужицькою мовою, котрої тітка не терпіла, дарма шо її власна російська мова, особливо як тітка сердилася, виразно прозраджувала підступне гакання, властиве не пише перелицьованим на російський кшталт хохлам, а й росіянам, шо довго жили на Україні, але тітка, як і більшість століттями методично відрубуваної від українського кореня й заради лакомства нещасного поросійщи- ної дрібної шляхти, міщанства й інтелігенції, мислила імперськими категоріями, байдуже — білими, червоними, царськими чи комуністичними, в рамках яких ні українського, вигаданого німцями, народу, цього мазепинського кодла, ні й поготів їхньої мови, чи то пак огидного покрученого діяпекту, надто відмінного від єдиноправильної російської мови, не передбачалося, і тому її, тітку, так і розпікав своїми безмозкими витівками і щодо української мови, витягненої зі смітника історії гробокопателями єдиної неділимої Росії, і щодо навколишнього переінакшеного світу, і щодо всього іншого цей миршавий, ну просто плюнути й розтерти!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Таких письменників, як Драй-Хмара, називали тоді у пресі «попутниками» — ні свій, ні чужий, але підозрілий… Усталилась думка, що Драй-Хмара належав до естетичної платформи неокласиків — невеликого кола київських поетів і літературознавців — Миколи Зерова, Павла Филиповича, Юрія Клена, Максима Рильського. Неокласики (від грецького neos: новий і латинського classicus: взірцевий) — неформальне товариство вільних від ідеологічних настанов митців, які шанували талант митця і цінували літературу за її іманентними критеріями.
— Самчук Улас, “Марія”