максим

Приклад 1:
До нас спеціально заходили помилуватися цим дивом — особливо бурхливо висловлював своє захоплення Максим Тадейович Рильський. Та все це буде вже згодом, наприкінці нашого перебування в евакуації.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
Властиво, Тадзьо спочатку й не мав наміру йти до Вашінґтонського мосту, який саме тоді ремонтували, потовщивши з обох боків, крім середини, риштуванням, від чого здавалося, ніби міст випинається вгору, — а вирішив розім’яти ноги в парку над Гудзоном і подивитися, чи ще рибалки дротяними кошиками з прикріпленими куснями м’яса на дні дротяного ковпака ловлять крабів, а тоді перед мостом звернути до Левка Довганя, який тоді ще винаймав кімнати в Олени Гаєвичевої у тих затарганених будинках (Тадзьо не раз був свідком, як Левко руйнувався, п’ючи щодня бляшанку отрути, що ані трохи не спиняло Тарганячого потоку, бо таргани не лише лазили по тарілках, а й скапували зі стелі, змушуючи Левка, не заради себе, а заради семирічної Юлі, яку таргани доволили до шоку, бігати по хаті з отруйною пирскавкою, оскільки на місце тих, що їх виморював Левко, наповзали нові з сусідніх помешкань, із міжстінних отворів на сміття чи й просто знадвору з мурів), що їх невдовзі збурили, прокладаючи низом автостраду, котра й загнала Левка на Бруклін до Івана Архипчука, який допомагав Левкові мити й безболісно розчісувати Юліни майже кінські коси, що їх Левко ні на які Іванові намови не хотів обтяти своїй одиначці, та перевіряти шкільні завдання, радячи упертому Левкові одружитися, бож його незрівняна Марина однак не воскресне і не всі мачухи конче мусять бути відьмами, а Юлі треба б і жіночої руки, а то дитина тільки й знає, що чоловіче товариство, на що Левко лише нечленоподільно відбуркувався, байдуже, чи це говорив йому Архипчук, чи Тадзьо, кожного разу, як навідувався до нього, — аби разом із Левком податися на 168 вулицю до кишкоподібної манюцюпенької корчомки-забігайлівки, котру тоді ще провадив Максим Костриця, заки переїхав до Канади, де його раптом винесло в скоробагатьки, в яких він однак довго не втримався, бо молитися на золоте теля Максим не схотів, мовляв, він не на те прийшов на світ Божий, і, залишивши нетямущій жінці всі статки, однієї днини вийшов з дому, як звичайно, і щез, мов у воду впав, може, й справді, — як то за чаркою прозраджував Михась Дихало, якому нібито невдовзі перед щезненням звірявся Максим, — помандрувавши до пекла за терезами справедливости, що їх загилив нечистий із гетьманської каплиці в Батурині день перед тим, як Мєньшіков зрівняв із землею ворохобницьке місто разом із мешканцями, не зглянувшися ні на жінок, ні дітей, бож зникла міра на добро й зло з людського серця, — аби трохи рівноваги й справедливости запанувало на землі, — про що Максим кожного разу нагадував відвідувачам його корчомки, котрі сходилися не так на випивку (що випивка? вихилити склянку можна було і будь-де!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
), як на товариську гутірку, підкріплену, самозрозуміла річ, і рідним спотикачем, виготовленим за вітчизняно-таборовим, а, властиво, як уточнював сам Максим, за справжнім маноцівницьким рецептом, що його Максим успадкував В,Д батька, а той від прадідів-запорожців і що ним Максим пригощав особливо покривджених долею земляків, ну й, насамперед, своїх приятелів, а серед них і Тадзя, коли долав його єдиний питущий день на місяць, починати який у товаристві було значно легше, ніж наодинці, — проте коли Тадзьо підійшов до ліхтарної щогли на розі, де випадало повернути до Левка, він зауважив на мосту юрмище людей, як під час страйку чи автомобільної катастрофи, і тоді й не зчувся, як і собі приєднався до розвор. Очевидно, з хвилиною, як Тадзьо ступив на Вашінґтонський міст, він одразу втямив, що авта зупинилися не через страйк чи автокатастрофу, а тому, що над Гудзоном, тримаючи задля рівноваги впоперек довгу залізну палицю, високо в повітрі вибалянсовує Святослав Галунька майже так, як згодом вихилявся Чоботаренко, — тільки без залізної палиці, — уздовж неонової кодоли, що її Безручко розкинув над Римом із викладової залі українського католицького університету, щоб повз баню святого Петра, яка на очах Тадзя запала всередину зм’яклим коренеротом, що його Тадзьо вперше тоді, як галайстра Дармолинських потягла його на морську прогулянку, побачив на пляжі Коні-Айленду, — а тоді підвелася, виструнчившися й поділившися в повітрі на зразок одноклітинних (при тому не зменшившися, а набравши циклопічних розмірів, аж Тадзьо ледве зміг умістити це видиво в свідомості, яка раптом зробилася затісною) на свіжовідреставровані бані Київської Софії, котрі затулили собою половину зоряного неба, кинувши заграву на решту високости (з чого Тадзьо одразу ж здогадався: це тому Київ так тріюмфально унедійснив віками безнастанно прославлюване місто, — хоча в Тадзьовому серці Київ ані трохи не поступався жодному вічному містові в світі — Київ витримав, а невідомо, чи Рим витримав би, якби в ньому триста років просиділи старші браточки, — бож чи не так, за твердженням професора Галамаги, який не раз пригадував Тадзьові, що всі Аларіхи, Одоакри й Теодоріхи були немовлятками супроти російських лещат, у які затисли Україну, — і чи не так пустельні піски поглинали, значно пишнішу за Рим, Ніневію з її терасованими садами, храмами й палацами царя царів з багатомовними народами?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”