маків

Приклад 1:
По один бік яру сто­яли по-том­ки стар­ши­ни ко­зацької; сто­яли приб­лу­ди, кот­рих при­ма­ни­ла своїми роз­ко­ша­ми за­ду­ре­на Ук­раїна – бу­ли між ни­ми ля­хи й не­до­ляш­ки, бу­ли мос­калі й мос­ковські не­до­лом­ки, бу­ли й оси­ротілі діти Юди, котрі, замість сво­го зруй­но­ва­но­го царст­ва, на чужій землі за­ве­ли но­ве царст­во; тут мож­на бу­ло зустріти не-тро­хи по­лу­панків, котрі з дігтярів, чу­маків, кра­марів, при­каж­чиків по­ви­во­ди­ли своїх дітей в “лю­ди”, по­начіпля­ли на плечі з мідни­ми ґудзя­ми мун­ди­ри, а на го­ло­ви по­надіва­ли кар­ту­зи з зіроч­ка­ми… Усе то бу­ла ва­та­га; ви­го­ду­ва­на чу­жою пра­цею, обу­та й зо­дяг­не­на чу­жи­ми ру­ка­ми… Те­пер во­на сто­яла і, як го­лод­ний вовк, кла­ца­ла зу­ба­ми, пог­ля­да­ючи зоз­ла на дру­гий бік яру, де по­том­ки ко­зачі ко­па­ли­ся у сирій землі, поніве­чені, зу­бо­жені, темні – якісь каліки, а не лю­ди, без пам’яті про слав­ну бу­вальщи­ну дідів своїх, котрі до­бу­ва­ли кров’ю “сла­ву та во­лю”, без пам’яті про са­мих се­бе, з страш­ною злістю у га­рячім серці, з пал­ки­ми на ус­тах прокльона­ми, котрі во­ни по­си­ла­ли на той бік… Здається, як­би не гли­бо­кий яр, од­на б ва­та­га ки­ну­лась на дру­гу – і по­ли­ла­ся б річка чор­ної крові, по­то­пи­ла б пра­во­го й ви­ну­ва­то­го… Зас­лані по­лу­дою очі під ту страш­ну різа­ни­ну не розг­ляділи б де свій, де чу­жий,- кров би ли­ла­ся, тру­пи б тліли та си­ти­ли й без то­го си­ту зем­лю… Оже, дя­ка бо­гові, цього не ста­ло­ся… За­те – скільки во­но за­да­ло стра­ху тим, кот­рих ко­лись тре­пе­та­ло все, що їм підвер­та­ло­ся на очі! Самому пар­кові гетьмансько­му, Ва­си­леві Се­ме­но­ви­чу, обійшло­ся усе це не­да­ром.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
Рибалка закинув свого павука просто з кладки., внизу вирує темна жива вода., пахне глибина., далі стежкою по тій долині.. За ходжу у вологу вуличку., і вже починают ься молоді вільхи., а далі буйні 81 ірпінські вільхи., раптом перед моїм потьмареним зором — просто під ногами на узбіччі погойдується величезний кущ диких маків., на всі боки вигинаються тонкі покручені, волохаті стеб ла диких маків.. Мені віддячили, правда?.. У темряві йду і йду., і перейшов уже цілий Ірпінь.. Відчиняю дерев’яну хвіртку, заходжу в яблуневий сад., і бачу здалеку у низьких дверях Будника., здалеку раптом зникає у білій хатці., поволі підходжу мощеною доріжкою., уже він на мальованім ґанку з в еликої полотняної тор би осипає мою голову сушеним цвітом волошок., притрушує попереду дорогу аж до самого порога.. Яка радість!..
— Зеров Микола, “Камена”

Приклад 3:
З хати виринає і Шура.. похапцем нагинається., підбирає кілька перших падалок з-під яблуні., підносить у пригорщі їхнє світло.. Я все тоді мав.. Темний соковитий ліс на грудях став найкра щою оправою для густого вина у чарці.. На це пішов добрий жмут свіжої соснової глиці.. Рум’янець маків на шоках довелось пригашувати білою глиною., він став ше кращий.. А очі., я пробував виварювати волошки., але може щось робив не так., бо відвар був блідий, і зовсім не блакитний., наче відблиски., ні — мерехтіння морської води., може й так.. Сам ві дкритий колір засліплює зір.. Ранить.. Зцілюють лише відтінки.. І тоді я замалював великі розплющені очі.. І на них опус тив верхні повіки., з ледь про туленою щілиною.. А брови довелось підняти., у просвітленій задумі., і таким той портрет і лишився.. Навіт ь здалося, що кожен справжній портрет має бути з нерозплющеними очима.. Він тоді промовляє зсередини.. Хоч і це для мене не якась догма.. От і тепер.. через стільки літ вернувся до вохри., знов до блідих земляних відтінків., і намалював на левкасі автопор трет із широко розплющеними очима.. Якраз через зіницю лівого ока пролягла тріщина між склеєними дошками.. Але в цьому портреті розплющені очі, мабуть, на місці — щоб відкрити відверту глибину погляду поби – того.. але відданого досі старого собаки.. 2. ОНпе N3 1 1 1 0 і 82 ADAMO ET DIANA ФЛЕЙТА ЗЕМЛІ І ФЛЕЙТА ..Може, ти й чув людську флейту, але не чув флейти землі; може, ти й чув флейту землі, але не чув іще флейти неба!
— Зеров Микола, “Камена”