лужний

Приклад 1:
Ну, трапилося нещастя (Стецько Лужний тоді розповідав про це Іванові, й Іванові справді дуже шкода було Безручка), але з ким нещастя не трапляється? Щомиті по всьому світу людина зазнає втрат, горя й прикрощів, і це ще не зобов’язує ганяти немитим, розхрістаним і торопленим по земній кулі, якщо, звісно, до цього не підключилося якихось світоглядових чи, може, й конспіративних причин (спробуй заглянути людині в душу!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— але добре було їй підсміюватися, коли Мирося їй не з’являлася, а вже й поготів не простягувала назустріч букета з морожених заінеїних пстругів, від яких у нього, Журавського, кригою бралася середина так, як колись від появи мертвого Ілька Федорука, його, Журавського, найліпшого приятеля, що поліг у Монте-Кассіно, б’ючися проти німців в армії Андерса під наличкою поляка, під якою, крім Стецька Лужного та його самого, Журавського, ходило ще чимало українців, що з різних причин: з ідеалізму, дурної голови, аби вижити чи з надмірної відваги, як Федорук, котрому нікуди було подіти молодечого запалу, а в армії Андерса нагодилася добра нагода понюхати пороху, що, грішним ділом, тоді приваблювала і його, Журавського, тим більше, що він, як і Лужний, народився на території, яка формально належала до Польщі, – на довший чи коротший час, а дехто, заради вигідніших коньюнктурних можливостей і назавжди, поробилися поляками, — доля бездержавних українців, що століттями щедро гинули за чужі прапори, ідеї, суспільства й держави, замість, як інші, ощадніші й себелюбніші народи, будувати свою власну, як це перегодя в шпиталі, видужуючи від поранень у Монте-Кассіно, доходили спільного висновку, звісно, не без деякого впливу Григора Волобуцького, Отецько Лужний і він, Журавський, згадуючи Ілька. який тривалий час не давав йому, Журавському, промитої води, майже щоночі з’являючися, спочатку лише в кошмарних снах, а тоді й вочевидь, хоча він, Журавський, за першої ж нагоди за посередництва Волобуцького, що ретельно заопікувався ними, замовив у незнайомого священика в Італії і трохи перегодя в Німеччині, ну а згодом, певна річ, і в Америці, де він, Журавський, остаточно зупинився, відправу за упокій Ількової душі, яка, імовірно, щось зовсім конкретного від^нього, Журавського, жадала, чого він однак не розумів, своєю довготривалою нетямущістю дратуючи покійника, котрий дедалі визивніше поводився, проявляючи до свого давнього приятеля щоразу відвертішу ворожість, внаслідок якої на нього, Журавського, то впала була на Бродвеї театральна вивіска «Моя чарівна леді», що мало не переставила його, Журавського, на той світ, то ледве він вийшов зі шпиталю, на нього посипався дах, черепиця якого збила б його на товченю, якби він не сахнувся набік, то раптом на 42-ій вулиці його мало не переїхало таксі, в котрому (і це, звісно, переповнило вінця його терпцю) він, Журавський, угледів за кермом покійного Ілька, що, очевидна річ, лише пришвидшило перетворення несміливої підозри на цілковиту певність, а саме: в мертве Ількове тіло, не інакше як вселився злий дух, бож виключена річ, аби Ілько, з яким він, Журавський, приятелював, діливши з ним справді останню пусту хліба, померши, тепер за всяку ціну затявся позбавити його життя?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— тільки Загорнячка йому, Журавському, сумовито- м’яко, проте зовсім недвозначно відмовила, підшукавши для нього молоденьку Марту, з якою його, Журавського, нутро ніколи так дощенту не розматеріялізовувалося, як ізЗагорнячкою, і яка ніколи не занурювалася до тих глибин, про котрі він і сам не здогадувався, що вони в ньому існують, оскільки ці глибини Загорнячка вичаровувала з нього на перший дотик, імовірно, з тієї простої причини, що вона, Загорнячка, все на світі розуміла, їй єдиній він, Журавський, ніколи не потребував говорити, що в нього на душі, не потребував пояснювати, чому він щось вчинив так, а не інакше, — все те вона, Загорнячка, вже заздалегідь знала, невсипущо тримаючи над ним руку, як ніхто не тримав, і він, Журавський, звідував такого відчуття, наче при ній він повертався до материнського лона, де від нього, Журавського, відпадало все несуттєве, покручене й випадкове й залишалося саме ядро його єства, до якого йому серед звиклої буденщини бракувало сили дотягтися, внаслідок чого він, Журавський, так приліпився до Загорнячки не лише тілом (самого тілесного йому ніколи не вистачало, і він щиро дивувався, як інші його однолітки вдоволяються самим ліжком, тим часом, як він, Журавський, потребував ще й душевних лоторків, теплоти й вирозуміння, а особливо того невловного, а заразом намацально відчутного чогось, що його він, Журавський, не годен був окреслити жодним словом, дарма що те щось, — зрештою, не виключене, що то був якийсь різновид космічної сили, — пливло в Загорнячці могутнім, ледь лозіркованим потоком, що до нього він, Журавський і приліпився не лише тілом), ай душею такою мірою, як це він до Марти, попри роки, властиво, не надто й кепського співжиття, ні разу не наблизився, стало чуючи в Марті то грубшу, то вряди-годи й дещо тоншу перегородку, котрої він так і не подужав подолати, хоча не виключене, що ця перегородка існувала в його, Журавського, почуттях, а не в Марті, тільки він, Журавський, не народився на те, щоб унедійснювати ці перегородки, і тому попервах він і не знаходив собі місця, не тямлячи навіть, як він дав себе намовити одружуватися з Мартою, паралізований ударом, якого йому завдала Загорнячка, коли вона після півроку такого виповненого, просто таки неземного співжиття раптом без жодних попереджень, невдоволення чи сварок, м’яко, проте рішуче сказала, що їхнім інтимним взаєминам надійшов кінець, оскільки раніше чи пізніше це мусіло однак скінчитися, але, мовляв, вона, Загорнячка, довіку залишиться йому, Журавському, найвідданішим, найніжні- шим приятелем, на якого він може розраховувати, як на самого себе, і саме тому віднині він, Журавський, життя котрого вона, Загорнячка, чує за свій обов’язок влаштувати по-людському, оскільки він їй повнотою довірився, — саме тому віднині він, Журавський, має походити біля Марти, зрештою, не поганої, набагато вродливішої й молодшої, ніж вона, Загорнячка, ну й зовсім не дурної дівчини, з якою він, Журавський, попри роки співжиття, ніколи не чувся так у своїй тарілці, як ті півроку із Загорнячкою, котра після появи Марти, на лихо й розпач Журавського, вже не підпускала його до себе, попри те, що він, грішним ділом, кілька разів приходив до неї, як теля до тугого, наповненого не пише молоком, а й зірками, вимени, від котрого його силоміць відлучили, не подумавши, якої цим йому, Журавському, заподіяно кривди, з приводу чого він, уже як його дочці сповнилося було десь три роки, ще пробував скаржитися Лужному, не називаючи, очевидна річ, Загорнячки на ймення, щоб не зводити на жінку нікому не потрібну неславу, хоча і тут йому, Журавському, не поталанило, бо Лужний на його, Журавського, великий сум і гіркоту чомусь взагалі на зареаґував на жодні його нарікання й жалі, а коли він, Журавський, врешті-решт не витримавши (адже людина не камінь), сказав, що конче хоче почути від нього, Лужного, якусь посутню пораду, на що він, Журавський, після стількох років приятелювання ніби має право, то Лужний раптом заспішив, присягаючися, що вони про це погуторять іншим разом, оскільки зараз на нього, Лужного, чекають на вечерю в Мироненків, і то, властиво, не так на вечерю, як на партію шахів, яку він, Лужний, пообіцяв зіграти з Іваном Харитоновичем, а це така річ, що її він з дуже поважних причин, котрих він, Лужний, не годний прозрадити, не сміє ані відкласти, ані відмовити, дарма що гра в шахи з Мироненком коштувала йому, Лужному, чимало нервів і витримки. Звісно, уточнення про нерви й витримку він, Лужний, висловив уже не вголос, а подумки, бо пощо було зайво обтяжувати Журавського виясненнями й припущеннями, які і йому, Лужному, часами здавалися мало ймовірними?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”