лопух

Приклад 1:
— і від цього усвідомлення в нього, Гримайла, влучають одна за одною блискавки, від котрих він пробує затулитися ліктями й падає на коліна, бо це світло вганяє його в землю, а коли за деякий час, сяк-так прочумавшися, нарешті розплющує повіки, — то зауважує, як з-за обрію ширяться, звалюючи один одного, дедалі соковитіші й виші фіялково-кавунні скибки-лопухи, і там, деодин такий найясніший лопух-скибка торкається таборової брами, він, Гримайло, бачить, як робітнича сотня заїжджає вантажити діжки з вмістом таборових убиралень. Щоправда, робітнича сотня порається не так хутко, як завжди, вона ніби ще трохи сонна, і Сашко Лантух, що сидить за водія, майже випадає, так далеко він вихиляється з кабіни, подаючи знак вільною рукою, від чого створюється враження, ніби він відгрібає воду від васага, а чинить це він, імовірно, тому, що з однієї з діжок, куди мали б випорожнювати лятринні «кіблі», хлопці виймають завбільшки в людину лялечку, яку вони дуже обережно й при тому неймовірно швидко, аж їхні рухи зливаються в прозорі диски, заходжуються звільняти від, як це йому, Гримайлові, здається, нескінченних сувоїв, що проти сонця, яке ніяк не вилупиться з обрієвого огуддя, мигтить дедалі морквянішими спалахами, від котрих рожевіють авто, лятринні діжки й хлопці, і тоді з кокона, за яким нарешті вистромлюється притовчене приходом на світ вранішнє світло, що перетворює рештки кокона-мумії на купки попелу, виступає, відкидаючи утапочкованою ногою з високим балетним підйомом останню мішковину, трохи зніяковіло усміхнена, одягнена у вінчальну сукню, оздоблену згори до низу цитриновими вусиками, Віра Каракатенко, котру робітнича сотня потайки прошлюзувала до табору, аби Івась Зубар узяв з нею церковний шлюб у таборовій каплиці, де вже чекають посірілий від хвилювання й безсонної ночі Івась, кілька свідків і добровільних хористів, ну й, очевидна річ, Йов Скакальський, що в супроводі Еммануїла Кордуби, випереджаючи на кілька десятиліть церковних зверхників обох віровизнань соборницьким єднанням, як під час урочистого посвячення прапора, подарованого дивізійникам українцями польського 2-го корпусу, — вінчає молодят, яких наступного дня хлопці з робітничої сотні тим самим способом на один день вивозять на волю до Річчоне, де працює Віра в шпиталі, а тоді вже самого Івася притарабанюють у діжці до табору, звідки йому щастить вирватися завдяки власній кебеті, деяким активним знайомствам серед українців з 2-го польського корпусу й, насамперед, завдяки отцям (бож Івась, попри вінчання в православному обряді, — з його боку джентлменський жест, який мав становити базу подружнього життя, хоча Віра, цілком байдужа до релігійних відмін внаслідок радянського виховання, охоче повінчалася б і в греко-католицькій каплиці, якби Івась цього зажадав, — залишився греко-католиком, тримаючися думки, що не гоже бігати, — вистачає й того, що батьки набігалися на свою голову, — з однієї віри в другу заради тонкощів, на яких, властиво, й так мало хто розуміється, і це тим більше, що отці в Римі непослабно піклувалися своєю паствою в Ріміні, звідки Івась поклав собі, якнайшвидше, байдуже, якими шляхами, накивати п’ятами), й разом із вагітною Вірою влаштуватися на деякий час у Римі, а тоді перегодя, — оскільки Івась не сидів, склавши рук, — уже з двома дітьми виїхали до Арґентіни, аби звідти за якийсь час, продавши власну хату, пасіку й свою пайку співвласника невеличкого туристичного бюра, перебратися до Сполучених Штатів, потрапити до яких тоді в Ріміні Івась, принагідно вожений контрабандою до Віри в Річчоне, й мріяти не наважувався, бувши засадничо людиною чину, а не споглядачем вранішніх оболоків, дарма що Прокіп Перетрибік ще тоді, коли дивізійників нікуди не пускали, жартуючи, запевняв Івася, що їм обом написано на роду потрапити до Америки, де вони купатимуться в достатках, як сир у маслі, так би мовити, джентлменське відшкодування долі, навіть якби задля цього мусів би цілий континент піти під воду й Мангеттен з усіма хмаросягами гепнутися в Гудзон, на березі якого він, Прокіп ще заки все це станеться, ловитиме з Івасем крабів, що й справді за якихось двадцять років пізніше не забарилося втілитися в життя, цим ніби засвідчуюючи, що й Провидіння час від часу полюбляє зашахувати чоловіка здійсненням найнеприпущеннішого, хоча заки ця поновна зустріч з Івасем у Новому Світі відбулася, йому, Прокопові, — не так з нахилу до авантурництва, хоча й цього не бракувало, як через ідіотську історію з Йосипом Сухолапом, його небажаним янголом-охоронцем, котрого він, Прокіп узяв був за ворога, завдяки чи то молодечій нетерпимости до надто відмінної, ніж сам, вдачі, яка його, Прокопа, просто таки розпікала, мавши їдучу авру, чи з природної відрази до особи, що уроїла себе раптом нянькою, покликаною стояти над його, Прокоповою, душею, коли він уже вийшов з того віку, щоб терпіти над собою дошкульних опікунів, які, замість пильнувати власної нивки, пхалися наводити порядки на чужій, узурпуючи собі право повчати інших, — довелося, — щоб, бува, під гарячу руку не переставити до дідькової неньки, втелющивши стільцем чи пляшкою надто ретельного янгола-охоронця, котрий причепився до нього, Прокопа, як смола до кожуха, хоча згодом йому, Прокопові, з його, як казав Стецько Перепелиця, злочинно незлопам’ятною вдачею, властивою, на горе, не лише йому, Прокопові, а й усьому українському народові, за що той і досі гірко покутує, зведений завдяки своїй проклятущій незлопам’ятності до травоїдної худоби, якій гієни викусують живе м’ясо, змушуючи на весь світ ще й славити це викушування живої плоті як найвище ощасливлення, — йому, Прокопові, не раз спадало на думку, що, може, саме тому, що тоді він не впізнав свого янгола-охоронця, якого Господь, не виключене, навмисне насилає на людину в мало привабливій подобі, й став з ним на прю, його, Прокопа, й пожбурило на путівець, котрим він інакше ніколи не пішов би, і тому, — замість залишитися в Англії, як багато хто з дивізійників, — йому й довелося забігати (щоправда, він, Прокіп, однак довго не всидів би на одному місці, а тут ще й нагодився Антін Перепадя, який надихнув його трохи докладніше поцікавитися Південною Америкою) аж до Бразілії, Колюмбії, Коста-Ріки, Мексіки, й знову до Колюмбії та Коста-Ріки, де він, Прокіп, два роки працюючи у нафтовидобувному ділі, вирощував папаї, провадив на власну руку археологічні розкопи, досліджував маловідомі рослинні отрути й ходив у науку до індіянського ворожбита, готуючися до чогось, що ще мало прийти, байдуже що він, Прокіп, навіть не уявляв, що це має бути, просто усе його єство знало, що те «воно» — призначення, щастя, умиротворення, зрозуміння суті чи беззмістовности життя, підступна з-за рогу смерть чи найвище осяяння, — ще прийде, а тоді, здибавши однієї днини на базарі в Сан-Хозе вже як американського опасистого туриста, обвішаного фотокамерами, колись худющого, хворого на туберкульозу, Костя Джиґуна, через нього встановив зв’язки з Пилипом Жовтобрюхом і, нарешті, й справді, хоч і без надмірного захоплення, опинився в Північній Америці, де йому й довелося гостювати в Івана Зубаря, який тим часом, на відміну від нього, Прокопа, що, як це ще в Ріміні любив повторювати Івась, нібито мав сім п’ятниць на тиждень, і тому був перекотиполем, а не солідною людиною, — встиг доробитися не лише до солідного конто в банку, а й до не менш подиву гідних посілостей на Лонґ-Айленді, Гантері й на Фльоріді, вирішивши, замість гарувати, як дурні селепки, вдатися до значно перспективнішої торгівлі, як його, Івасів, кум Дмитро Борецький, котрий, змикитивши, що на гречкосійних ідеалах далеко не заїдеш, причастився до продажу й купівлі тоді ще зовсім диких, загадючених і не просушених канапами, земельних наділів на Фльоріді, чи, як висловлювався Борецький, на сліпій кишці північноамериканського суходолу, куди вряди-годи мисливці з Сарасоти їздили полювати на алігаторів, поки ділки, відчувши повіви нового часу, не роздивилися й не розреклямували, що на півдні Сполучених Штатів взагалі, а біля Теплих Мінеральних Джерел, Фонтану вічної молодости, за яким ще шукав старий Понсе де Ліон, зокрема, для грошовитих пенсіонерів — ідеальний терен для поселення з Гарантованою терапією, а тим самим і видовженням на якихось сімнадцять років і так набагато видовженого вітамінами й достатками життя, — а що бажання й собі хапнути дещицю вічної молодости й довголіття виявилося не чуже й американським та канадським заможнішим українцям, то навколо цілющих сірчаних джерел, які били з колишнього вулкану, перетвореного часом на печеру для людей і допотопних вимерлих звірів, кістки яких виявили дослідники-аквалангісти, — а згодом на озеро, з цілий рік однаковотеплою, цілющою водою, називане наїжджими земляками «калабанею», чимало українців покупило або й самотужки понабудовувало одноповерхових, устатковуваних Гаражами, кондиціонованим повітрям, холодниками, телевізорами й різними технічними витрибеньками, хат, аби серед заможної публіки з усього світу, гнаної кепським здоров’ям, старістю, ілюзіями й цікавістю до найвіддаленіших лікувальних дір на плянеті, й собі звідати дії цілющої «калабані», де він, Прокіп, уперше побачив Дзвениславу, чи, як її звали батьки, Звеню, Зубар.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Латин, так дома спорядивши, Кругом все в хатах оглядав, Світелки, сіни обходивши, Собі убори добирав: Плащем з клейонки обвернувся, Циновим ґудзем застебнувся, На голову взяв капелюх; Набув на ноги кинді нові І рукавиці взяв шкапові, Надувсь, мов на огні лопух. Латин, як цар, в своїм наряді Ішов в кругу своїх вельмож, Которі всі були в параді, Надувшись всякий з них, як йорж, Царя на дзиґлик посадили, А сами мовчки одступили Від покутя аж до дверей.
— Самчук Улас, “Марія”