Приклад 1:
вирвав його зі світлового потоку, що вперше пройшов був крізь нього, Чоботаренка (тоді ще не линвоскока, не буддиста, не подорожника й не світовдосконалювача, а просто Пилипа Чоботаренка), на березі Уайкато, як він (з нагоди сповнення свого шістнадцятиріччя, замість звичної прогулянки в горах до льодовиків, куди його брав з собою батько, пристрасний альпініст, любов до скель у якого, уродженця рівнини, — а, може, не так і до самих скель, як до висотних, наче не з цього світу, краєвидів, що виповнювали спокоєм зашарпану душу, на котру з-за кожного рогу сочили Йосьчині пахолки мороку, змусивши тоді далеко не старого Чоботаренка емігрувати до Австралії, а звідти до Нової Зеландії, — прокинулася в Міттенвальдському таборі не без впливу професора-геолога, або, як він сам себе називав у веселому товаристві, скельодряпа, Святослава Далибожича, який відкрив Григорові Чоботаренкові, народженому в Ічні, де не те що скель, а й порядного каменя, крім «чортових пальців», не було, таємницю гір, що її самому Далибожичеві повідали лемки, котрі супроводжували професора-земляка в його гірських походах, — таємницю, яку згодом старий Чоботаренко потроху, аби заповідним вогнем не обпалити душі дитини, прозраджував своєму найстаршому синові, опановуючи за допомогою власних рівнинних ніг, висотні масиви, спочатку Північної, а потім і Південної Нової Зеландії, наслідком чого Пилип із того часу й почав снити гірськими світанками й заходами сонця, котрі згодом, щоправда, пише на деякий час тієї зими, як він у Канаді залишився полювати на звірів заради вигідного промислу, вперше етапи й говорющими, хоча на ранок Чоботаренко ніколи не пам’ятав, що саме вони говорили, попри те, що від їхнього говорения, особливо на зміну погоди, нила й лускалася душа, і котрі, не виключене, й штовхали його, — а втім, хто зна, які саме зовнішні подразнення вивільнюють кулястими блискавками із купи протоплазми, з кусня неосмисленого м’яса приспаний по клітинах дух? — то в линвоскоки, то в буддисти, то просто в світовдосконалювачі без виразних ідеологічних концепцій, то в трапісти, — й при тому всі ці Чоботаренкові зацікавлення і їхня не менш ретельна реалізація ані трохи не перечили одне одному, наче природа про всякий випадок, — ануж не поталанить з обставинами?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”