1. Який лише формально належить до власних назв, але за своєю суттю та вживанням не відповідає їх основним ознакам (наприклад, не є унікальним найменуванням конкретного об’єкта).
2. У лінгвістиці: такий, що стосується іменника, який за значенням є загальним, але через контекст або специфіку вживання набуває деяких рис власної назви (наприклад, унікалізований апелятив).