кричати

Приклад 1:
— і побрався з ненависною, довготелесою, чистісінько: «дівко, подай горобця!» — Наталкою Ковганівною, яка в житті ніколи й до рук не брала диявольського інструмента, мучачися над опануванням якого, Мирося колись у спорожнілому підвалі, коли вже порозходилися учні, на власні музичні вуха, які марно чекали на Юліянові кроки, чула, як Безручко, схвильований новими арештами й дедалі жорстокішими переслідуваннями на Україні, запевняв загонистого Костя Бурлая, що твердив катеринкою, ніби в усіх своїх лихах винні самі тільки українці, і це триватиме доти, доки вони не навчаться затятіше себе боронити і голосніше кричати про свої кривди, а то мільйонами виморюють, і пес не гавкне, — мовляв, якби його, Безручків, винахід був здійснений за Центральної Ради, то люди тепер не тинялися б по світу, відбігаючи свого роду й племени, а жили б на вільній не русифікованій Україні, за незалежність якої полягло й далі гине стільки найкращих голів, — проте воно нібито ще не все втрачене, — хоч і виглядає, наче навколо суцільні мури і українському народові треба щезнути з лиця землі, ставши безіменним погноєм для нахабнішої нації, — бо вистачає, аби нехай навіть одна однісінька людина, для якої справедливість, людська гідність, доброта й елементарна порядність — не порожній звук, перейнялася недосяжним, поклавши його за зміст свого життя, щоб нездійсненне — здійснилося, оскільки не виключене, що саме в цьому стремлінні: головою крізь мури до недосяжного — і міститься людське призначення, хоча людина того й не знає, а часто й не хоче знати, покладаючися з лінощів на випадок або, коли вже дійсно повна безвихідь, на провидіння: як уже нема жодної ради, то нехай воно штовхає затурканого чоловіка на путівець, від якого, може, й Безручко не здолав би відпекатися, щоб…). — У супроводі дружини (про її лососеву сукню ще довго трудили невтомні язики еміграційні манірниці, вболіваючи за долю цілої нації, в якої занепадають смаки, що, як відомо, тягне за собою світові катаклізми) та смаркача-сина у смокінгу (тоді ще не так густо, як кількома роками пізніше виряджувалися на українські забави), явився на Маланку з опаловою орхідеєю на вилозі, і Федір тоді вперше після хвилевої відрази до квітки (що то знак для Паливоди, Федір довідався значно пізніше, сидячи на терасі каварні з Паливодою, який, спостерігаючи політ галок навколо дірок під банями собору Діви Марії, зрадив, що він приїхав не так на міжнародний конгрес альхеміків, як радше для зустрічі з Безручком, з яким він нав’язав був, а тоді на кілька років втратив, — що загальмувало всі його досліди, — тісніший контакт, щойно Безручко — частково на його, Паливоди, прохання, — повернувся до Европи, невдовзі після чого на Маланці Федір уперше й побачив його з орхідеєю, наче викапаною з бразілійських хащів, де витриваліші українські поселенці, тікаючи від радянського раю, залишилися освоювати пекельний праліс, звідки йому, Федорові, та Василеві Савченкові, який попервах ще намовляв Федора піти углиб пошукати діямантів, пощастило ледве живим після тропічної пропасниці, — дослівно: сама шкіра й кості, — дістатися до Перу, аж ще за півроку знайомі ледве пізнавали, що то — Федір) — вичув біля Безручка, попри те, що невтомні еміграційні балакуни, як Сізіфи, гриміли один перед одним брилами остогидлої буденщини, яка забиває памороки й менш подразливим одинакам, ніж Федір (а Безручко тоді так само жартував і молов непотріб, як то переважно мелють на багатолюдних збіговиськах, на яких і зроду Федорової ноги не було б, якби не Марійка), однак Федір ще тоді вперше вичув біля Безручка товсте, цвяхувате на дотик (Федір аж заціпенів, коли замість шкіри на ньому потекла фіялкова в шафранових цятках блискавка) чітко окреслене силове поле, яке тепер, — і то зовсім не тому, що гуска подивилася на Федора блідофіялковими орхідейними очима, щойно Безручко заходився обережно висмикувати з візка, притримуючи правою рукою, як немовлячі сідниці, виварку-барабан, — набрало остаточного об’єму й пружности.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— десь далеко на безмовнiй лiнiї свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби справдi в ньому “хтось кричав крiзь нiч її iм’я, неначе на тортурах”, — i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно‑зеленавим ряхтiнням засвi‑чувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, — о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки‑но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, — твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була — жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без пря‑мостiйної пiдпори, хай би навiть i намисленої, — без конкретного обличчя живої любовi — опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого‑небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш — лишався), — кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, ‑ “I раптом знов схотiлося — кричати, На лампу вити, пазурями драти Шпалери на стiнi — од явностi утрати, Од того, що тебе уже даремно ждати”, — аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн — помер, от просто взяв i помер, “вляпався в крапочку”, як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не напочатку — з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, — все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шiстдесят? — не боїшся?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
Біс же, котрий у тому ідолі жив, не стерпівши такого посміхови- ська, почав голосно жалібно кричати: “Біда, біда мені, бо потратив у руки таких немилостивих людей, котрі недавно мене як бога вшановували, а a 166b Жиленко І. В.тепер таку мені біду незносиму чинять. Що мав би робити – не знаю”.
— Жиленко Ірина, “Євангеліє від ластівки”