Приклад 1:
Увесь кружок знова трохи посміявся, тепер уже і з панею Шалайзер включно, яка врешті, відвівши нашого пана Станіслава дещо набік і дивлячись йому просто в окуляри, зашипіла так: — Dear friend, чи ти хотів би, щоб ми награли на одну двогодинну розмову? Довгу і пристрасну.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 2:
Властиво, копи Чоботаренко прочинив двері до Архипчукової господи, він зауважив посеред величезної трапецієподібної кімнати двоє ночов на дерев’яних спорудах, — наче пририхтованих для відливання бронзового коня з віднайденого Леонардового записника, на відбитку якого Чоботаренко натрапив в одному з купи ілюстрованих журналів, що їх до масних плям зачитали пацієнти, чекаючи кожен своєї черги, коли ходив до лікаря шепитися проти тифу, холери, віспи й поліомієліту, і Пилипа тоді особливо схвилював, хоча тепер він і не пам’ятав, чому саме, Леонардів так і не відлитий у бронзі кінь, оснащений риштованням дещо подібним до тих дерев’яних споруд, — між котрими на стільчику з фортепіяном сиділа худенька дівчинка в білих лакованих черевиках, якій двоє здорованів, орудуючи губками, двома великими і з десяток малих квітчастих полумисків, слоїків і горняток, трьома ринвами, з’єднаними рурами з перегонним кубом, колбами, пральною дошкою, різнокольоровими найлоновими шітками з довгими держаками, котрими здоровані вимахували, Імовірно, розріджуючи повітря, бо іншого застосування Чоботаренко так і не спромігся уявити, — з допомогою півметрового еліптичного сувою (не виключене також, що то була на зразок шитих песиків ракета-лялька, котрою здоровані пробували трохи розважити знуджену дитину, примоцувавши до сувою-ракети вітровий млинок, хоча подібними вітровими млинками, як Чоботатаренко згодом постеріг, виявилися оснащені і ночви, і перегінний куб, і стояк з надпиляним стрижнем, на який настромили чи то кружок макухи, чи то кусень повсті) та з півдесятка лискучих місяців (зрештою, може то були дещо незвичної форми якісь особливі праски чи вологорозпилювачі), за кожним уживанням вигортуваних з вологих рушників, що трьома розпушеними купами лежали, паруючи, на цераті біля ночов (трохи поодаль від церати на таці й просто на підлозі валялося з півсотні шкаралущ-половинок зі свіжих яєць, а в скляній — * кулястій і прозорій вазі поруч містилися не розбовтані жовтки, в які час від часу занурювали руки, потовщені до плечей мильними буфами, обидва чоловіки, обережно витягуючи по жовтку, який щезав у ночвах, пустивши кілька іскор на довколишні оболоки), — мили цитринові коси. Тобто, що вони миють коси Довганевій Юлі, котра, — принаймні в Пилиповій присутності, — так ні разу й не нахилила голови до ночов, Чоботаренко роздивився лише перегодя, а тоді з порога йому здалося, ніби здоровані виконують пущений у непам’ять прадавній обряд, вичакловуючи людську долю, а може, й долю усього світу з потоку цитринового волосся, від якого, вихлюпуючи з ночов із зірчастою піною, на всю кімнату ширилося пухнате світло, що одразу ж оприсутнило в Чоботаренковому мозку ті Цитриново-рожеві рухомі образи, котрі свого часу так густо й наполегливо (згодом вони порідшали й втратили настирливість, але не зникли) снилися йому чи то від мандрів з батьком гірськими хребтами, чи то від цитриново-рожевих полотен їхнього сусіди, Самійла Войтовича, який, переболівши черговим захопленням (усе Життя Войтовича складалося з захоплень і, між ними, дякувати Богові, коротких проміжків очікування нової, не менш бурхливої, ніж попередня, пасії), захопленням малайзійською кухнею, шовківництвом, спелеологією, експериментальною фотографією, даосизмом і скульптурою (ці зацікавлення Войтовича з-поміж незчисленних інших лишилися в Пилиповій пам’яті напевне тому, що Войтович пробував прищепити їх і Пилипові; та й потім на доріжках і клюмбах перед будинком, половину якого Войтович винаймав з Богданом Устинком, ще височіли рештки випечених з глини Венер, січових стрільців, гепатер, одна нога й півторса Галі Олійник, безнадійної любови Войтовича, речево свідчачи про найтриваліший Войтовичів скульптурний ухил, що про нього сам Войтович уже й гадки не мав), спинився був на малярстві і який, на знак великої приязні, не тільки вряди-годи обдаровував Чоботаренків цитриново-рожевими полотнами, що їх одразу ж зносила на горище, попри кількаразові сварки з батьком, котрий марно пробував уламати матір, посилаючися на те, що йому доводиться позичати в Сірка очей щоразу, як до них навідується Войтович, який, здавалося, не помічав або делікатно вдавав, ніби не помічає, куди зникають його образи, — ай так переконливо доводив Чоботаренкові важливість у людському житті, мовляв, тепер ще й надмір зашарпаному й розосередженому, зображувального, зокрема ж художнього самовиявлення, аж Пилип (не виключене, частково й тому, щоб бодай трохи компенсувати те, що спроваджувала всі Войтовичеві картини на горище) записався був при школі на малярський курс (зрештою, тоді в них, як пізніше на їзду верхи, всі записувалися на малярські курси), де він однак невдовзі переконався, хоча вчителі ще довго збивали його з пантелику, що йому, попри інтенсивне відчуття барв, яке розвинулося в нього дуже рано (адже перше, що він пам’ятав, це був вогонь, і все його дитинство ніби поволі вилущувалося з вогню напевне тому, що, як згодом батьки уточнювали Пилипові перші враження, малий Пилип бачив, як горів на тому місці, де тепер стояв новий, винайманий Войтовичем, сусідній будинок, що його обпив бензиною й сам підпалив у хвилину туги за Україною й за змарнованим життям Овсій Мизовець, якого так і не спромоглися вирятувати з полум’я, що Чоботаренкові назавжди виповнило морквяними вихорами щойно пробуджену свідомість) і не абияку ролю відігравало й пізніше в його житті, бракує вродженого зображувального хисту, якого не навчитися, бож чого варта була вся його мазанина, копи він і в наближенні не потрапив відтворити жодного з тих видив і образів (інколи цілі ґалерії, що настирливо жили в його снах, аж він починав бачити ті картини навіч, проте щоразу, як він брався за пензлі, силкуючися втілити бодай те, що найдовше й найчіткіше стояло перед очима, як ті розсувні організми-картини, що кутик за кутиком висукувалися з блакитної мішковини, котра своєю чергою виникала з порожнечі, тванними пластами оприсутнюючися у вогнистих мушлях-цимбалах з порцеляновими берегами, які служили за первісну раму рухомому образові, що в процесі виструмовування з мушпі на зазначене стрілкою місце на стіні, сам домальовувався, лишаючи навколо калюжі, відпадки творчого процесу, оскільки ці образи уосібнювали собою зразки модерного мистецтва, що заповнювали просторі музейні залі, подібні радше до гіподрому, посеред яких деякі образи, перевантажені протоплазмою, куснями рейок, мутр, поржавілих і погнутих мотоциклових рам, ще не перетворених на клітини, не потрапляли на стіну й стояли на мармуровій підлозі переливними стовпами, пронизаними уздовж смугастими аґрусовими блискавками, що з них укладався верхній, обтічний малюнок, уможливлюючи вирізнити й спіднє тло, панцерний стрижень картини: іскристу шкуру гусені, — як на Пилипа, то цих іскор вистачило б урухомити потужну електрівню, а їх марно розпахкувала в повітря шкіра гусені, — котра перегодя розшаровувалася спіральними кілометровими крилами з барвистих стручків, і тоді Пилип уже зовсім виразно зауважував між крильних бганок у фіялкових заглибинах людей, що ліпилися тіло до тіла вгору, циклопічні міста, куб за кубом розсунені до неба суцільними сходами, терасами й квітниками, коней завбільшки в дзвіницю, з вусатими людськими обличчями, — інколи з черева коняки викалатував і дзвін, — та ясноволосих укринолінованих красунь зі слонячими блакитними вухами, котрі надавали ніжним створінням ще більшої привабливости, — проте коли Чоботаренко брався за пензлі, з-під його руки виходила така мерзота, що йому хотілося не те що розкузьомитися, а просто вмерти з горя, бож уся його старанна мазанина і в наближенні не уподібнювалася до тих видив і образів), що їх він споглядав уві сні з намацальністю, настирливішою, ніж предмети, які він бачив навіч?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 3:
Скарб цей і досі не вичерпався, бо й досі не викінчено видання укр[аїнських] політичних пісень, та святі знають, коли і викінчиться, бо в 1886 р. мені написав кружок наших щирих земляків, що почате мною видання («Полiт[ичних] пісень українського] народу в XVIII і XIX ст.») для них шкідливе Шкідливе також і повне видання «Кобзаря» Шевченка!! Окрім спеціально політичних пісень, д. Бучинський передав нам у Київ цілі збірки, котрі теж лежать дурно в мене: я кілька разів обертався до різних галичан, що радий передати ті пісні для друку, та з того нічого не виходить.
— Невідомий автор, “171 Avstro Rus Ki Spomini 1867 187 Mikhailo Draghomanov”
