кеп

Приклад 1:
Ма­ри­на гри­ма­ла на батька й на си­на, що збив та­ку кеп­тю­гу ко­ло зем­лян­ки. А вве­чері, як не спиться Іва­севі, візьме ма­ти йо­го ру­ся­ву голівоньку у свої ру­ки, цілує, ми­лує і сти­ха, лю­бим го­ло­сом, ма­лює йо­му кар­ти­ну іншо­го жит­тя… жит­тя ти­хо­го па­харсько­го по­би­ту: літньої праці на своїй добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як пов­на ча­ша; се­ред ма­лих діток, що од­но го­во­ре, дру­ге белько­че, а третє у ко­лисці му­ги­че; се­ред доб­рих сусід, що – не дай, бо­же, хво­ро­би – і одвіда­ють, і провіда­ють… не то, що січо­ве то­ва­рист­во, кот­ре всю­ди не­се смерть за со­бою!
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
Уря­ди-го­ди, до­ве­ло­ся ме­нi з те­бе по­кеп­ку­ва­ти, а ти вже й сер­диш­ся. А тя­миш, як ме­нi пiд­су­нув ле­порт, а я, нi­чо­го пак не вмi­ючи пи­са­ти, та на ньому сторч i пiд­пи­сав.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
– кри­чав, як опе­че­ний, Про­кiп Ри­го­ро­вич та аж за­пi­нивсь, як ска­же­ний, ба­ча­чи, що нi­чо­го вiдьмi не зро­бить i що во­на над ним кеп­кує. Нав’язали їй на ру­ки i но­ги ка­ме­нюч­чя – бо­живсь той чо­ло­вiк, що ме­нi про се роз­ка­зу­вав; а хто й ка­зав, ко­ли знаєте, Йо­хим Хвай­да, що по­за­то­рiк вмер, – так бо­живсь, що пу­дiв двад­цять нав’яза­ли й на шию, на ру­ки i на но­ги, та, вiд­че­пив­ши вiд вiрьовок, так її й пус­ти­ли у во­ду… Так що ж бо бу­деш з су­чою-пре­су­чою ба­бою ро­би­ти?
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”