казак

1. Представник козацтва — військово-політичного стану, особливого соціального прошарку українського народу, що існував з XV до кінця XVIII століття, а також воїн його військової організації, що проживав на території України (Гетьманщини, Запорозької Січі) та брав участь у бойових походах, обороні краю.

2. Вільна, незалежна людина з відважним, вольовим характером, яка не терпить приниження; часто вживається як символічне уособлення національного духу, мужності та любові до волі.

3. У широкому історичному контексті — представник козацьких спільнот, що виникали на прикордонних землях (наприклад, донські, кубанські козаки).

4. У народній творчості та побуті — звертання або назва для мужчини, парубка, молодиця (у формі «козака»), часто з відтінком захвату або пестливості.

5. Назва деяких видів військ або їхніх представників у різних арміях (наприклад, козаки-вершники).

6. Етнографічна назва учасника народної групи, що виконує танці або пісні козацької тематики (наприклад, учасник танцю «козачок»).

Приклади:

Приклад 1:
Весела золота ватага, вся обвішана награбованим золотом і зброєю, на якій запеклась кров чужинців… Я не любив їх за розбійні справи, але вони мені подобались тому, що були хоробрі й красиві, як той чорновусий донський офіцер, що був закоханий в мою матір і дуже подобався їй… Але в ньому розчарувалась, бо батько їй сказав, що в тонких губах донського красеня є щось єхидне… Не допомогла офіцеру й донська пісня, в якій мені особливо подобалось місце, де говориться, що Лишь один казак не весел…” Смутно і самотньо їде він осторонь товаришів, на чужому коні, з пониклим чолом… Товариші його питають, чому він такий невеселий: Аль турчанкой ты пленился в басурманском во краю… А козак їм відповідає: Это горе — нам не горе, Мы привыкли в горе жить, Чтоб по ветреной девчонке Сокрушаться и тужить. Він тужив не за коханою, а за своїм вірним другом, бойовим конем, убитим злою турецькою кулею… Ще я любив, коли співала циганських пісень: Положите мне золота в ручку, и всю правду я вам расскажу, — про ворожку, що «неведомых духов царила» і їй «власть прорицанья дана», про цигана: Лишь один цыган не пьет, не гуляет, он да па цыганку скоса поглядает… Я любив все, що співали й гості.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”