кавун

Приклад 1:
Єдине, в чому вона була певна, це те, що ці почуття — зовсім не короткотривала, хвороблива забаганка вагітної жінки на подобу тієї, як її, коли вона ходила в тяжі з Романчиком, кілька місяців нестерпно тягнуло на кавун, якого на весну ніяк було дістати, а щось зовсім інше, таке, що з нею ніколи не траплялося: виверження вулкану, кінець світу, народження, тільки ж він її ані трохи не жадав, на це вистачало й незначної спостережливости, аби зауважити, як Данилів погляд байдуже сковзнув по ній, не зупиняючися й не пізнаючи її, а вже, певна річ, ні на мить не скаламучуючися здогадом, що в ній, Наталці, назавжди загорілася Данилова, не підвладна розумові, масові й людському осудові, осяйна присутність, його, мов ніж у рані, надто карбований незнайомо-знайомий профіль, чітко викроєні вуста, які від Наталчиного народження жили в ній, дарма що вона про те щойно довідалася, його ясні, сіро-зелені очі з золотими мачинами, які вирвали Наталці душу, вклавши нате місце сніп вогню, а головне — його джерельний, якийсь зовсім несусвітенний голос (на цей голос вона, Наталка, воскресатиме з мертвих, оскільки після цього голосу вона вже нічого іншого не почує, властиво, все й почалося з цього голосу, який, не знати яким дивом, чи просто з недогляду, надано смертній людині), голос, котрий великодніми дзвонами (тобто навіть не дзвонами, а радше завбільшки з відро рожевими небаченими важкими квітами, пелюстки яких були одночасно і звуком і нескінченними цеглястими, переливними краєвидами, на дні яких калатало її, Наталчине, серце) наповнив усе її єство і за котрим вона довіку тужитиме, не годна нікому й словом обмовитися, що з нею сталося, оскільки як можна було комусь витлумачити, що така хвилева, незначна зустріч, за якої, властиво, нічого не трапилося, підтяла в основі її дотеперішнє життя, змінивши її, Наталчине, ставлення і до людей, і до себе, наче вона вперше побачила світ, наслідком чого, два роки після народження Яреми, своєї п’ятої й останньої дитини, й рівно одного місяця, як вона, Наталка, нарешті в двадцять дев’ять років записалася до заочного коледжу, саме напередодні від’їзду старого Позенка до В’єтнаму вона, Наталка, й обмовилася, що Данило мусить бути живий, не щоб потішити (звісно, трошечки й це, але зовсім трошечки) засмученого і, як їй здалося, досить здивачілого старого (хоча, може, вона сама для когось виглядала не менше здивачілою), а тому, що в ній Данило і справді жив, він просто не міг умерти, доки жила Наталка, підміновуючи своїм існуванням її помисли, волю й сни, байдуже, що назовні Наталка й Далі залишалася ніби попередньою Наталкою, не виключене, не надто взірцевою, проте не такою вже й поганою матір’ю і вірною, часами дещо відсутньою, дружиною Богдана, який зеленого поняття не мав, що скоїлося з його власною жінкою, для котрої Анак нічого не змінилося б, навіть якби Данило й повернувся з ® етнаму, бо куди вона, Наталка, поділа б весь свій галасливий, безмежно коханий виводок і відданого, на свій лад доброго і, нема правди діти, загалом таки любого Богдана, котрому лише вряди- годи бракувало належної чуйности (а що в світі досконале? Та й потім цей брак чуйности, що з роками дедалі істотніше давався взнаки, поволі, проте неухильно віддаляючи Наталку від Богдана, попри дітей, які мали б її дужче до нього прив’язати, адже п’ятеро — це не одне чи двоє, — чи не був цей брак чуйности прихованим, з роками поволі виявлюваним ґанджем не Богданової, а її власної вдачі, яка, не зізнаючися сама собі в тому, вимагала від життя того, чого воно неспроможне було дати, а вона, Наталка, поспішила покласти це виключно на карб недостатньої вичулости Богдана, який про всі ці душевні бурі ледве чи й здогадувався, звикши, що нескладна, проглядна Наталка ніколи не мала й не може жодних проблем, яких не вирішила б звичайнісінька подружня розмова?).
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”