кан

1. Власна назва річки в Україні, правої притоки Дніпра, що протікає територією Черкаської області.

2. Власна назва села в Україні, розташованого в Одеській області, Білгород-Дністровському районі.

3. (рідко) Скорочене або жаргонне позначення канцелярії, канцелярських приладдя чи процесу їх використання (від «канцелярія»).

Приклади вживання

Приклад 1:
Матросове; Бадзьо — ЖХ 385/3-5; Сверстюк — Багдарин Бурятської АРСР; Світличний — Усть Кан Горноалтайської АО; Чорновіл — Якутія, Чаппанда і т. ін. Давні зошити й записники — дуже цінне (подекуди навіть зворушливе) джерело інформації «про час і про себе», а то й несподіваних відкриттів.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
: молодим і наймолодшим поетам, художникам та акторам, що збираються в кав’ярні «Під Жабою», за винятком однієї, котру прошу передати до Музею совкового андеґраунду, якщо такий музей буде створено; — черевиків, мештів, як і шкарпеток, не заповідаю нікому, бо надто зношені; — запальничку, попільничку, авторучку, мантачку, кан– тичку та інші дрібнички — Джеррі Ф. Янечку (США), філологові з великої букви, тобто Філологові; — валізу зі шкіри крокодилячого замінника, подаровану мені у Празі, здається, президентом Чеської республіки, — моєму близькому товаришеві Йосипові Француватому (Францові Йосифу), диригентові церковного хору, балет­ мейстерові вар’єте «Чорна киця»; — диктофон «Nitech» разом зі слухавками і вічними батарейками «Philips» — Службі Безпеки України; — газовий балончик «SG-gas» з невикористаним зарядом — барменові Зенику (Остапові), кав’ярня «Під Мухою». Що стосується снайперської гвинтівки «Смерть у Вене­ ції», то вона не є моєю власністю, і я нею не розпоряджаюся.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
По­шив у дур­нi, пiд­вiв, щоб не слу­хав пред­пи­са­нiя на­чальства, не йшов у Чер­нi­гiв, мо­же, вiд та­тар або вiд ля­хiв вiд­би­ва­тись; а по­ки кри­вий Хвер­лу­щен­ко з од­ною но­гою дош­кан­ди­ба i на­чальство про­чи­та ле­порт, що пан ко­но­топський сот­ник, за­мiсть дi­ла, прий­нявсь вiдьом то­пи­ти, по­ду­ма, що вiн то був не­ро­зум­ний, а то вже й зов­сiм оду­рiв… “Пев­но, йо­го змi­нять, а сот­ни­ком нас­та­нов­лять… вже ж нi­ко­го бiльш, як ме­не”. Так ду­ма со­бi Ри­го­ро­вич; та ка­хик­нув­ши, як пан дяк, зби­ра­ючись чи­та­ти по­лу­нощ­ни­цю, ду­ма: “I ура­го­вим ба­бам i мо­ло­ди­цям, хто ме­нi якусь ка­пость ро­бив, або… теє-то… не сот­во­ри­ша пос­лу­ша­нiя… знаю та­кiвських… усiм вiд­дя­чу, по­за­по­лiс­кую їх доб­ре!
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Частина мови: іменник () |