ках

Приклад 1:
По­вертівши в ру­ках вир­ва­не жи­то, він ски­нув очи­ма на дру­гий бік межі; зно­ву гля­нув на свою ни­ву, на­че рівняв дві ни­ви між со­бою,- і про­мо­вив вго­лос: “Бач… на на­шо­му полі жи­то кра­ще, ніж у дядька Ка­бан­ця: моє та­ке гус­те та гон­ке, а в йо­го – лед­ве од землі одлізло -ни­зеньке, жов­те, зас­мок­та­не…” Не вспів до­ка­за­ти ос­таннього сло­ва,-чує: не­да­ле­ко, з-за жи­та, хтось співає… Він при­таїв дух; нас­то­ро­шив уші, слу­ха… Го­лос тон­кий, гнуч­кий, дзвінкий, так і роз­хо­див­ся на всі бо­ки: то роз­ля­гав­ся в ви­сокім прос­торі; то слав­ся по землі, по зе­ле­них жи­тах; то за­ми­рав од­да­ле­ки на по­лях роз­ло­гих; то вли­вав­ся в ду­шу якимсь несвідо­мим щас­тям. Парубок сто­яв, як за­ча­ро­ва­ний.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
А як хо­ва­ли, так тру­ну йо­го нес­ли че­рез усе се­ло на ру­ках, мов дiтсько­го батька, та бi­ля церк­ви й по­хо­ва­ли i доб­ре на усiх обi­дах пом’яну­ли. Як же вiд­пи­ли со­ро­чи­ни i гро­ма­да зiб­ра­ла­ся на по­ра­ду, ко­го на­чи­ни­ти сот­ни­ком, то усi ув один го­лос i гук­ну­ли: “А ко­му ж будь?
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
От­та хво­рос­ти­на, що не­се у ру­ках, та йо­го спи­ня: ко­ли дер­жить її по­пе­ред се­бе, то тiльки що нiс у две­рi ткне, а вже хво­рос­ти­на i обi­пер­лась об угол; ко­ли ж її во­ло­че за со­бою, то зов­сiм увiй­де в свiт­ли­цю, а во­на за ним во­ло­читься i чiп­ля йо­го, як та свар­ли­ва жiн­ка за п’яни­цею-му­жи­ком; упо­пе­рек же i не ка­жи її всу­ну­ти у свiт­ли­цю, бо крiп­ко дов­га бу­ла. Лi­зе то не хто, як Про­кiп Ри­го­ро­вич Пiст­ряк, со­тен­ний ко­но­топський пи­сар i щи­рий при­ятель па­на сот­ни­ка ко­но­топсько­го, Ми­ки­ти Ула­со­ви­ча Забрьохи, бо вiн без нього нi чар­ки го­рiл­ки, нi лож­ки бор­щу до ро­та не пiд­не­се; а вже на по­ра­дi, як Пiст­ряк Ри­го­ровй­ч ска­зав, так во­но так i є, так i бу­де, i вже i до сто баб не хо­ди, так нiх­то не пе­ре­мо­же.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”