Ізоритмія, -ї, жін. 1. У музикознавстві — принцип композиції, що ґрунтується на повторенні ритмічної моделі (талії) в одному або кількох голосах поліфонічного твору, часто незалежно від висотної лінії; характерний для середньовічної та ренесансної музики, зокрема у творах Філіпа де Вітрі та Гійома де Машо.
2. У віршуванні — рівномірний ритмічний устрій, за якого всі рядки або строфи мають однакову метричну будову та кількість складів чи наголосів.