ІМЕННИ́К, -а, чол. 1. Частина мови, що об’єднує слова з граматичним значенням предметності, які відповідають на питання хто? або що? та позначають назви істот, неістот, явищ, дій, ознак, понять тощо. Іменник має категорії роду, числа, відмінка та поділяється на власні й загальні назви.
іменник
Буква
Приклади вживання
Приклад 1:
Назви-заголовки його поезій у збірці «Проростень» говорять самі за себе: «Під блакиттю весняною»; «Мене хвилює синій обрій»; «Я п’ю прив’ялу тишу саду»; «Помережив вітер кучерявий» — щоб переконатись, що його вірші пронизує освітленість, одухотвореність… Звідси й відчуття його ліричним чарівної насолоди від «злиття», «злагоди» з природою та всесвітом… Щоб передати свій настрій і освіжити його сприйняття читачем, поет: • трансформує звичні дієслівні утворення: колосити — «колосіють зорі», бистрити — «бистрить буремними Дунаями»… • перетворює іменник на дієслово: жайворонок — «жайвороніти», рубін — «рубінять рани»… — вводить у поетичний текст стилістичні порівняння, що наголошують на нюансі описуваного: мудрої мови мед золотистий, за лісом, наче скибка кавуна, ущербний місяць, лиш хмар верблюжі табуни… Можна скласти цілий словник мовностилістичних нововведень поета, і я почав його складати. Це допомагає мені проникнути в таємницю поезії автора чарівних рядків… І, передаючи читачеві свої настрої, уявлення, відчуття, поет ніби чогось не договорює.
— Самчук Улас, “Марія”
Частина мови: іменник (однина) |