Словник Української Мови
Буква
1. Офіційний письмовий документ публічно-правового, адміністративного чи господарського характеру (у давнину та в середні віки).
2. Документ, що посвідчує надання певних прав або заслуг, зазвичай урочистий; похвальний лист.
3. Старовинна назва будь-якого документа, листа чи приватного запису.
4. Розм. про вміння читати й писати; грамотність (напр., “навчитися грамоти”).
Приклад 1:
Річ у тім, що «китайська грамота» має свої переваги. В китайській мові існує безліч дуже відмінних діалектів, які часто передають одні й ті самі поняття різними словами.
— Невідомий автор, “003 %91%92%8E%90 %9F %91%92%80%90%8E%84%80%82%8D%9C%8E%83%8E %91%95%8E%84%93 %8E.%8F. %8A%E0%A8%A6%A0%Ad %A2%E1%Ec%Aa%A8%A9 %8A%A8 %A2 %8B%A8%A1 %A4%Ec, 2002. 592 %E1. Isbn 966 06 0245 6”
Приклад 2:
– Режим доступу: http://gramoty.ru/index.php?no=906&act=full&key=bb Автори публікації описують цю пам’ятку так: “Грамота написана без- доганно каліграфічним книжковим почерком. Піп записав собі для пам’яті ключові слова отпуста, тобто літургійної формули, що завершує службу.
— Жиленко Ірина, “Євангеліє від ластівки”
Приклад 3:
Моравэ яже прозвасz грамота Словеньская. яже грамота є2в Руси.
— Жиленко Ірина, “Євангеліє від ластівки”