гончак

Приклад 1:
Зрештою, тоді, коли Перекотигора з Лельком Погорецьким розмальовували стіни в «Щербатому місяці», куди до них навідалися Тарас Нагірний із Славком Безбородьком, він так дуже й не перечив проти мудрувань Славка, знаючи, що коли той розпалиться (а це в Славка останнім часом траплялося дедалі частіше, в нього одразу ж почнуться видіння, після яких він місяць не пізнаватиме знайомих, засліплений кінцесвітнім розвитком подій, хоча Славко однак уже не чув жодної зауваги Перекотигори, ходячи на голові перед Дзиндрою, котрий зовсім того й не вимагав від Славка, а лише спитав, чи він не боїться висоти, що Славко й заходився демонструвати, вибалянсовуючи в повітрі ногами, аби Дзиндра наочно переконався, яка в нього, Славка, міцна голова, котра не запаморочиться над хочби й яким стрімким проваллям, що над ним Славко ладен був іти, оскільки розтинати грудьми хмари — це зовсім не те, що проникати крізь мури, бо саме тоді, як Тарас Нагірний, жартуючи, простягнув Перекотигорі блакитні уламки з рога достатку, що ним Тарас послуговувався, як пивним кухлем, який йому подарувала на баварському карнавалі від чобіток до зачіски узіркована фортуна і який — через Тарасову необережність, оскільки саме цим небесним рогом достатку йому довелося відбиватися від гевалів, котрі тягли його в авто, звідки лише завдяки появі Дениса Оленишина не встигли вивалитися червоним людоловам на підмогу ще дві кадебівницькі пики, щоб серед карнавального шаленства на очах нетямущої публіки викрасти Тараса так, як викрали професора Чернецького, — під час запеклої колотнечі смертних, не здатних відрізнити суттєве від тліну й блискіток, дістався Аїдові, що мусів виправити легковажність феєричної панянки, лишивши Тарасові на згадку про ріг достатку самі блакитні скалки (за допомогою котрих роком пізніше Артем Нирчук помандрував до Казахстану, шукаючи своїх рідних, а звідти до таборів Мордовії й Сибіру, куди загнали усю Україну, якій з ласки старшого брата забракло місця на «нашій не своїй землі», щоб у Кингирі під кадебівницькими танками, киненими проти безборонних політв’язнів, що не втратили людської гідности, лишитися розчавленим шматком м’яса разом із Одаркою Гончак та Уляною Іволгою, колишньою Атремовою ще цибатим підлітком-зв’язко- вою, яку за незалежну Україну нові ощасливлювачі людства засудили до розстрілу, а тоді страту замінили двадцять п’ятьома роками каторги, — а непитущий Пилип Щербаківський заходився вчащати до погребка, аби щовечора перекинутися словом із небіжчицею Михайлиною, котра на Пилипову втіху тимчасово оселилася в тих скалках, що їх так недбало простягнув Перекотигорі Тарас), просячи вмонтувати шматки скла задля світової рівноваги в здиблену зачіску орхідеї-коропівни, котру Перекотигора зобразив на стіні, — Славко, гадаючи, що Тарас шпетить його за надто поспішну, радісну згоду помандрувати з Дзиндрою, вислизнувши з-під дружньої опіки, промимрив, що він лише на хвильку відлучиться, а тоді вже піде з Тарасом, як вони домовилися, навчатися біля Азамової церкви (оскільки там нібито найподатливіший терен для таких початківців, як Славко) проникати крізь мури, яких Славко боявся і які, за висловом Тараса, котрий після смерти Славкової матері, перебрав над ним опіку, хоча Славко доводився йому лише далеким небожем, мали ліпше, ніж вітаміни, подіяти на його здоров’я, чого Славко ніяк не міг збагнути вже хоча б тому, що за кожним разом, як Тарас провадив його крізь Цегляне мурування, бетон або найгірше (щоправда, це траплялося рідко) крізь порфірові плити старих палаців і церков (яких Славко органічно не виримував, бо йому завжди здавалося, ніби за ними тічками ходять упирі, котрих Тарас ніколи не бачив, навіть коли Славко пальцем указував йому на свіжо заюшену ікласту мармизу), йому лускалося серце від гадки, що він вже не вийде на світ Божий, п°при щиру клятьбу Тараса, мовляв, цей дитячий страх мине, Щойно Славко дотримуватиметься напрочуд ясної теорії дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого століття, який тепер, усміхаючися, стояв біля Славка й питав, чи він, Славко, не боїться висоти, наслідком чого Славкові остаточно вивітрилася з мозку теорія, котру йому стільки разів тлумачив Тарас, з особливою ретельністю (що Славка ані трохи не переконувало) наголошуючи на тому, що сенс її не лише в зовнішньому відображенні предметів, куди входить і проникання крізь мури, і перетворення металів, і таке інше, що саме собою ще нічого не варте, бо до штукарства і дурень здатний, — а в усвідомленні (і це найважливіше) людського призначення, проти якого, на Тарасів розпач, так баскаличився Славко, нишком перегодований вітамінами (на думку Тараса, саме вони розпорошували внутрішню енергію, потрібну для ходіння крізь мури, хоча Славко ковтав вітаміни виключно на пораду Харитона Семираменного, аби позбутися кінцесвітніх видінь), дратуючи свого терплячого наставника ніби навмисною віслюкуватою нетямущістю, яка тоді в «Щербатому місяці» так роз’ятрила Тараса попри те, що він справді не слабував на звичку юшитися з дрібниць, аж він лайнувся, згадавши спокусника роду людського, і ця згадка нечистого в присутності Дзиндри, котрого Тарас тоді ще не зауважив, і спричинила потоп, бо саме водою Дзиндра й зупинив клубчасте втілення лукавого, який почав був витягувати м’ясисті плечі й звісив уже ратицю зі слів, шо їх зопалу вимовив Тарас, — а зовсім не Лелькова необережність, який, вмонтовуючи в стіну скалки від Тарасового чи то пивного кухля, чи то рога достатку, а, головне, воліючи припинити вічні Тарасові суперечки зі Славком про людське призначення, котре сиділо Лелькові в печінках, оскільки й без нього капосно жилося на світі, так гаратнув молотком по стіні, що пошкодив водяну руру, іржаву й дефектну від бомблення ще з часів війни, наслідком чого й залило підвал аж Перекотигорі довелося, бо Лелько від несподіванки збаранів і не рухався, хоча вода заливала йому щиколотки! бігти й викликати пожежну команду повз незворушного призвідника навколишнього хаосу, якого Славко навіть не зауважив, поглинений Дзиндрою, котрий спокійно чекав, заки вляжеться шарварок, щоб змогу почути власний голос.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— мiняла квиток на iнший рейс, сорок хвилин упрiвала в салонi пiд булькiт музики в навушниках (щоп’ять хвилин перебиваний бадьорими обiцянками злетiти, тiль‑ки‑но дiстануть дозвiл), у Вашiнгтонському Dulles було так, мов перед хвилею оголосили воєнний стан: люди гупотiли коридором, метляючи перекинутими через плече сумками, вищали вiзочки, скреготали колiщата, заходилось ревом, на всьому протязi коридорного скле‑пiння, невидиме немовля, i вона й собi гналася за iнши‑ми, з поверха на поверх, петляючи, як увi снi чи в хоррор‑фiльмi, вiд гейту до гейту, i, добiгши, сапаючи, як собака‑гончак, до закапелка з своїм кукурузником, розбилася з льоту об мов‑скеля‑непорушного, професiйно погiдного клерка за стойкою: “Your plane has just left, ma’am” — а наступний же коли? — а наступний завт‑ра опiвднi — бликнув зубами: “Have a good night!”
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
Марчик — дворняжка: лiтом — лягаш, зимою — гончак, дома — сторож — зiрвав гаву й помчав за нею по тирсi. Тодi ж вiдстав пудель мадмуазель.
— Невідомий автор, “187 Sini Ietiudi Mikola Khvil Ovii”