годі

Приклад 1:
Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути, та й годі. Посієм коло хижки мак-відюк, терлич посадимо коло порога, та й не приступиться ніяка сила… Ну, я піду, а ти собі як хочеш.
— Українка Леся, “Лісова пісня”

Приклад 2:
), і нехай Чоботаренко легковажно не відмахується, ніби то несуттєве: якби так відмахуватися, то весь світ несуттєвий, купка сміття та й годі, хоча, зрештою, чи світ суттєвий, чи ні — зараз ані трохи не важливе, натомість дуже і навіть винятково, так, так, винятково, і тут нема чого ширитися! отож винятково важливе, що Мартина сукня — це брокат, а не шифон уже бодай тому, що його, Блажків, сонет звучить тільки на брокаті і на жодній іншій тканині, оскільки це не просто собі якийсь перший-ліпший сонет і не просто собі якась сукня, а смолоскип майбутнього, визначення й функцію яких Чоботаренко за браком відповідного досвіду так одразу, може, й не збагне, якщо він, Блажко, то наочніше не продемонструє на папері, бо щойно мавши перед собою графічне зображення, Чоботаренко навіч переконається: Блажко — сякий-такий, п’ятий-десятий, — кожному не догодити, — ніколи не говорить на вітер, якщо він каже: Мартина сукня — це структурний сонет, і то унікального, Блажкового зразка (головне зразок: copyright by Блажко), то це і є структурний сонет, і нехай Чоботаренко забуде, ніби він нічого не тямить ні в брокаті, який йому проте видається ідіотським шифоном (і звідки той шифон уліз йому в мозок?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— Ні, не приходить вона… — А ти ж голос чув… — Годі, годі! Усе вже те оддал іло-проминуло — забувай та кохай мене… Вона й рада — рада розважитись, радн іша забути… XV Поки із ним, при йому, то й н ічого — очі світ бачать; а зостанеться сама — боязко та лихо їй.
— Невідомий автор, “021 Chornokril”