глянути

Приклад 1:
Він не наважувався глянути мені в очі, буркотів щось невиразне. Загалом тема «подачок із-за кордону» експлуатувалася на повну котушку.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
Він уже майже наздогнав Її — бо був певен, що то Вона, хоч і бачив лише зі спини, — він біг за Нею вже давно, та все не міг наздогнати, трава дедалі вищала, сичання — голоснішало, пахло плодами всіх дерев, зображених на сторінці, отже, він таки наздоганяв Її, щоб тільки спитати, та не дізнатися, щоб тільки глянути, та не побачити, щоб тільки руку простягнути, та не торкнутися, і він уже простягував руку з безмежно довгими пальцями, коли зненацька почув, 247 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ що його кличуть, що його ненастанно кличе голос інший, голос Адин, що його ім’я вимовлено вже десятки, а, може, й сотні разів. І коли це нарешті дійшло до нього, то він зупи­ нився, то все зупинилося, і щойно розгорнутий сад згорнувся у безконечно малу нікчемну крапку, останню крапку в кінці останнього речення вже неіснуючої Книги, ні, книги, бо знову і знову пробивалося до нього звідкись іззовні одним єдине слово: «Станіславе!» (26 ) ЛЯ-ЧІ9Ф: В останньому зі своїх послань хочу повідомити Монсинь­ йорові про таке: a) Уранці 10 березня я ввійшла до готельного покою Рес­ пондента і побачила його сплячим у ліжку, але в одязі включно з плащем.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
— для неї вже безнадійно старі, оскільки вона, Любця, в душі залишилася шістнадцятилітньою юнкою, — але тому що Любця, — заки до Пилипа наблизилася Харитя, від присутности якої Любця розчинилася в повітрі, хоча звідти час від часу й долітали її пронизливі позивні сигнали, — грайливо чаклуючи Чоботаренка очима кольору розвареної перлової юшки, допитувалася, як він, Чоботаренко, рефлектує на онтологічну генезу еферемности трансцендентального логосу, що дифузує в апріорні феномени еманаційної ревеляції, котрі, sui generis, субстанціюються в перцептивні рефлектори інвективного раціо, — Чаплине пояснення апарату-лускавки зла просипалося в порожнечу повз Чоботаренкові вуха, а тут ще саме тієї миті, як Любця, неквапливо виважуючи склади інвентивного раціо, особливо звабливо випнула лише для гадючого ока дещо прив’ялі вустоньки, ними ніби простягаючи своєму ощасливленому співрозмовникові назустріч невидиму сливку, підпилий Степан Блажко (що його, звісно, ані трохи не виправдувало, бо який дідько велів йому в пристойному товаристві перебирати міру), — безцеремонно відгородивши ліктем від Чоботаренка віком ані трохи не погамовану Цірцею (так наче хто управнив шолудивого, ласого до неповнолітніх дівчаток Блажка, підтоптане хтиве опудало, на яке Любця й глянути не хотіла б, визначати, кому належить пальма вічної молодости! ), зажадав від Чоботаренка, — отак просто з місця, хоч нетільна телись!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”